Приїхала у ваш пансіонат для літніх людей у Рівне з Київської області! Бо там то був жах! Я ж навіть ще рік тому не могла комп’ютером користуватись, так сильно хворіла, а тепер бачте, пишу сама вам! Я хочу вам подякувати дуже, і розказати ще для порівняння про той будинок для людей похилого віку то капець! Так от, той перший пансіонат для літніх, в який мене діти відвезли, був у Київській області, здається, десь під Обуховом. Там ніби все виглядало красиво на фотографіях будинок для престарілих новий, трава підстрижена, фасад світлий. Але то все тільки для картинки. Я туди приїхала після довгої хвороби, ноги опухали до того, що не могла тапок натягнути, серце давало збої, голова паморочилась. Носки надягти це вже був подвиг, все боліло. Я реально боялась, що ось-ось і щось станеться. Думала, може, хоч тут мені допоможуть трохи на ноги стати. Але якби знала, куди я потрапляю, то хотіла б краще уже вдома на підлозі лежати чим потрапити у цей будинок престарілих, ціни у якого теж до речі капець… У перші дні там ще щось було подібне до турботи – показали ліжко, щось там дали поїсти, дали ковдру. Але вже з другого дня почалось справжнє пекло. У кімнаті нас було четверо. Дві жінки взагалі не вставали, одна з них постійно плакала ночами, інша стогнала, ніби з неї душу витягують. Запах в кімнаті стояв такий, що не передати словами, ні провітрити нормально, ні вікно не відчинити, бо сквозняки, а вони ще й обмотані всі, як мумії. Постіль змінювали раз на тиждень і це в кращому випадку. А подушки такі старі, що я зразу під голову поклала свій светр, бо на тій було гидко лежати. Я вам кажу, я думаю що державні будинки для людей похилого віку навіть мають кращі умови! Вночі там холод собачий, я мерзла до кісток. Вікна старі, рами десь перекошені, дує, а опалення, як виявилось, включають не раніше жовтня, хоч на дворі було вже +7. Я просила хоч грілку якусь, мені сказали, що вони за таке не відповідають. Казали дітям дзвоніть, хай привозять. А я що, телефон тоді ледве тримала в руках, руки тряслися.

Їжа – гірше не вигадаєш. І я не перебільшую! На ранок якась манка без солі, без нічого, комками, як цемент. Я її крутила-крутила в ложці та так і відклала. На обід «суп», в якому три шматки картоплі на всю каструлю, запах якийсь тухлий, видно щось старе клали. М’ясо тільки в мріях. На вечеряю все той самий хліб і чай з запахом старої цибулі. А я ж з гастритом, печія мене мучить багато років. При заселенні у той пансіонат для літніх людей я про це казала ж. Просила хоч щось м’якше, може кефір, кисіль, хоч трохи рису – нічого. Ліпи губи й терпи. Після кількох таких обідів почались болі в животі. Один вечір ледве дотягнула, скручує, і все. Подзвонила в дзвіночок, чекала сорок хвилин. Прийшла якась медсестра, глянула і сказала «Мабуть щось не те з’їли». А що я могла «не те» з’їсти, як вибору нема? Ви ж за ваш той пансіонат для літніх людей ціни поставили які, а навіть нормально не годуєте. Сказати що я була зла нічого не сказати.

Гігієна окрема історія. Душ був один на поверх. Один!!! Черга по годині, бо більшість з паличками, хто взагалі не ходить, того несуть. А я соромилась вже просити, стояла як могла. Аж одного разу пішла, відстояла всю чергу, замерзла, і тільки зібралась заходити мене виштовхали, бо якась пані «з оплатою вищою» мала піти раніше. Так-так, той будинок престарілих ціни мав ще і «вищі». Я тоді вперше там розплакалась, чесно. Стояла в халаті з мокрим волоссям, ноги сині від холоду, і розуміла, що я нікому там не потрібна. Але найгірше це ставлення. До нас ставились, як до мішків. Як до непотрібних речей. Ніякого «добрий день», ніякого «як ви себе почуваєте». Всі вічно втомлені, дратівливі, з очима як у мертвих риб. Коли питала, чи можна поговорити з лікарем казали, що нема часу. А я ж не вимагала розваг чи концертів, мені просто хотілося відчути, що я ще людина. Що хтось бачить у мені маму, бабусю, жінку, а не тільки проблему. Ну то так, напевно дуже багато хотіла. Коротше догляд за пристарілими у Рівному у вас і там – небо і земля, там об тебе чи не ноги витирати тільки будуть, а у вас у «Благодаті» всі такі чуйні і ввічливі, тому я і пишу все це. Щоб люди знали куди звертатись!

А ще коли я захворіла у тому пансіонаті для літніх людей в Київській області – температура, слабкість, навіть не мала сили до туалету дійти, все стало ще страшніше. Дзвінок не працював. Санітарка з’явилась тільки на третій день, коли я вже під себе ходила. Вибачте що пишу прямо, але інакше не вийде. Мене не помили, не змінили, просто кинули нову пелюшку і пішли. І це не один раз. Три дні я лежала, як овоч. Без краплі води, без жодної таблетки. Я реально думала, що вмираю. Затуманена свідомість, піт, тремтіння, серце, та повний набір… Тільки коли діти приїхали несподівано, приїхали на свята у той пансіонат для літніх людей, просто глянути, вони побачили, в якому я стані. Злякались. Сказали мамо, ми не знали, що тут таке. Я тоді вже ледве говорила. Взяли мене, як була, навіть без речей, одягли щось поверх і повезли. Сиділа в машині, як тінь. Очі пусті, думки чорні. Я не думала, що мені ще десь стане легше. Я їм сказала шукайте або щось нове, та хоч державні будинки для людей похилого віку, або я краще вдома в кутку на матраці, але не хочу знову того страху. Вони й почали шукати, і так знайшли ваш пансіонат у Рівному. І це вже інша історія, добра, світла, і зовсім з іншого життя. А до цього я хотіла просто виговоритись. Щоб ті, хто читають, знали: не всі місця однакові. Не всі однаково ставляться до людей. І якщо вам десь погано – не мовчіть.

А от коли приїхала я до вашого пансіонату в Рівному перше, що згадую це як мене зустріли. Не було ніякої байдужості, не було роздратованих облич. Молодий чоловік ваш якийсь дуже приємний допоміг вийти з машини, жінка, доглядальниця, тримала мене під руку, повела в палату. Поки йшли коридором я тільки й дивилась по сторонам як чисто, не пахне ніякими «ліками» чи хлоркою, підлога блищить, квіти живі у вазонах, картини якісь, наче в квартирі, а не в лікарні. Я ще тоді подумала – невже буває інакше? Це не просто пансіонат для літніх людей, це якийсь новомодний санаторій чи що! Мені зразу дали води, посадили, запитали, як я себе почуваю, чи потрібно щось випити, чи болить щось. Це було дивно, бо в тому першому пансіонаті для літніх людей навіть на третій день ніхто не питав, чи я жива. Тут же я тільки приїхала вже лікар прийшов, поміряли тиск, прослухали, подивились мої таблетки, записали в журнал. Не поверхнево, а все докладно.

Кімната окрема тема. В мене зараз двомісна, але місця вдосталь. Велике вікно, нові фіранки, тумбочка чистенька, в шафі все розмістилось. Ліжко не ті жалюгідні пружини, а нормальний матрац, не вгинається, не тріщить. Подушка свіжа, білизна пахне пральним порошком, а не затхлим. І головне вікна закриваються щільно, не тягне, батареї теплі. Я вперше за багато місяців спала нормально, не кутаючись у три шари одежі. Для таких як я це не просто пансіонат для літніх людей, це промінь життя, такий яскравий і зігріваючий… З їжею взагалі тут не порівняти. Тут мене з першого дня запитали, що я можу, що не можу. Коли я сказала, що в мене гастрит і печія, мені відразу пообіцяли, що буде дієтичне харчування. І дійсно дають супчики легенькі, каші нормальні, не як клейстер, іноді навіть рибку тушковану, овочі на пару. Порції нормальні як дорослої людини, не якісь ложки на кісточку. Чай не з мішка з пилом, а заварений, з лимончиком, або компот. І ще подають не як «на тобі, їж», а нормально, з підносами, серветками, з усмішкою. Це дрібниці, але вони змінюють все, погодьтеся. Я вже через тиждень тут у вашому пансіонаті для літніх людей в Рівному почала вставати раніше, виходити в коридор, потім у дворик. Там лавочки є, з широким сидінням. Із доглядальницями можна поговорити, вони не відмахуються, не нервують. Вони пам’ятають, хто що любить, хто як спить, хто що не їсть. Мене звуть на ім’я, не як «баба з 16-ї», а Людмила Петрівна. Це дрібниця? Ні, це повага. Я тут згадала, що я ще людина.

Мені розказали ще, що є гімнастика легка, щодня вранці, хто хоче. Я не думала, що піду. Але пішла. Три вправи спочатку, потім чотири, тепер вже можу майже все, що показують. А ще в нас тут заняття з пам’яті, з логіки, приходять волонтери, щось читають, грають з нами в лото, навіть показують фільми іноді. У мене тепер день розписаний, і я не лежу цілими днями, втикаючи в стелю. Люди тут, хтось приїхав із пансіонату для літніх людей з Львівської області, хтось із Хмельницького, багато таких. І всі кажуть що у вас у «Благодаті» найкраще! І я з ними згодна.

Кстаті, зі мною в кімнаті живе інша жінка, пані Галина, дуже спокійна, ввічлива. Ми вже стали подругами. Разом п’ємо чай, граємо в слова, обговорюємо новини. А ще я почала користуватись комп’ютером, бо тут є інтернет, і мені діти показали, як тут до вас написати. Тепер я ще й читаю рецепти, свої фото пересилаю дітям у телеграмі. Коротше продвинута стала.

А здоров’я скажу чесно пішло на краще, саме з тих пір як потрапила у ваш пансіонат для літніх людей в Рівне. Тиск нормалізувався, я не мерзну, апетит я ж кажу став здоровим. Я навіть за місяць набрала трохи ваги, бо до того була худа як смерть. У мене зник той постійний страх, що щось зі мною станеться, а ніхто не прийде. Бо тут, якщо подзвониш то приходять за дві хвилини. І спокій є, і настрій, і життя якесь знову з’явилось. Не думала, що ще колись сяду і сама, своїми руками, напишу отаку розповідь. Але я хочу, щоб всі знали: хороші пансіонати для літніх людей є. Тож люди, якщо у вас хтось старенький, якщо думаєте, де краще то шукайте не фасад, не фотки, а читайте отакі історії. Бо отут, у вас в Рівному, я знову відчула що живу. І що маю право бути не просто тілом, яке треба доглянути, а людиною. І це від щирого серця.