Мене звати Андрій, мені тридцять чотири. Я з Луцька. І я буду писати… Відгуки про реабілітацію після інсульту. Інсульт стався зненацька – без жодного попередження. Була звичайна неділя, я готував собі вечерю. Раптом щось різануло в голові, ніби хтось натиснув кнопку і все вимкнулося. Нога підкосилась, рука випустила ложку, язик став чужим. Я хотів покликати на допомогу, але замість слів вилізло якесь бурмотіння. Пам’ятаю, як ліг на підлогу, і все почало плисти. Потім мене забрала швидка. Тиждень я лежав у лікарні. Капали щось, давали таблетки, щось кололи. Я майже нічого не розумів. Лікарі говорили з мамою, а мені тільки кивали. Всі питали, чому так, ти ж іще молодий. Я й сам не знав. Я не пив, не курив, трохи працював за комп’ютером, трохи ходив у спортзал. Все було нормально. І раптом – інсульт. Як з чужого життя.

Після виписки постало питання: що далі? Треба ж шукати центр реабілітації після інсульту у Луцьку… Рука майже не слухалась, говорив як через вату, сили не було навіть спуститись до магазину. Реабілітація після інсульту була єдиним шансом. Шукали з батьками реабілітаційний центр після інсульту в Черкасах, Вінниці, Закарпатті, Київській області навіть, але грошей небагато. Вирішили тоді залишитись у Луцьку. Вибрали центр, який позиціонував себе дуже серйозно – гарна назва, привабливий сайт, фото, відгуки. На вигляд усе цивільно. Я навіть зрадів трохи, подумав може, пощастило. Ага… Вже з першого дня відчув щось не те. Приїхав у той дивний реабілітаційний центр після інсульту у Луцьку сам – навіть це було для них незвично. Подивились на мене, як на того, хто переплутав адреси. Сказали йти на оцінку стану. Та яка там оцінка. Просто подивились – можеш сам стояти – значить, все ок. Сказали, що з таким легким станом у них майже не працюють, але раз вже записався – проходь. Лікаря бачив лише одного разу, в перший день. Він не запитав нічого, сказав тільки, щоб я не перевантажувався. І все! Таку «реабілітацію» після інсульту і в домашніх умовах безкоштовно я можу зробити. Про логопеда я запитував двічі. Сказали, що в них немає фахівця зараз, звільнився, шукають нового. Можливо, з осені буде, але точно ніхто нічого не знає. Мене це дуже збило з пантелику. Бо якраз з мовленням у мене була найбільша біда. В голові думка є, а сказати не можу, слова плутаються. Я боявся дзвонити друзям. Соромно було навіть до дитини звертатись…

Коротше заняття – формальність. Один зал, одні килимки, п’ятеро людей з різними діагнозами. Хтось старший, хтось взагалі не говорив. Нам давали одну резинку і казали її тягнути. Інструктор сидів збоку з телефоном, іноді кидав погляд. Якесь мінімальне розминання рук і спини, потім перерва і знову те саме. Я нічого не відчував, ні прогресу, ні навіть втоми. Після заняття було відчуття, що просто вбив годину. Попросив про індивідуальні вправи – сказали, що це окремо оплачується. І ціна перебування в реабілітаційному центрі така, що за три заняття я б міг купити абонемент у нормальний спортзал. Я пояснив, що не можу виконувати всі вправи разом з групою, бо мені дещо важко, а дещо занадто легко. На мене подивились, як на того, хто випрошує особливе ставлення. Коли я приніс свіжі результати обстежень, думав хтось бодай подивиться і скаже що варто додати до реабілітації після інсульту в моєму випадку. Але відповіли, що це не їхній профіль, треба йти до свого лікаря. Я запитав, як мені працювати над мовленням вдома – сказали, що таких рекомендацій не дають. Хочеш – найми когось за гроші. Вони навіть не спитали, як я себе почуваю і які є зміни.

Їжа у тому реабілітаційному центрі після інсульту в Луцьку була окремий розділ. Їдальня маленька, темна, ну то ладно ще. Дають щось схоже на пюре з сосискою. Все прісне, несмачне, пахне старою їдальнею з радянського санаторію. Один раз мені дали молоко, яке вже пішло грудками і мене знудило. Я сказав працівниці, вона просто мовчки прибрала піднос і винесла інший. Навіть не спитала, як я себе почуваю. Нікому не було діла. Я пробув там три тижні. Це були три тижні розчарування і болю. Щодня я вставав з надією, що сьогодні буде інакше, але все повторювалося. Те саме приміщення, ті самі обличчя, та сама байдужість. Я відчував, як втрачаю час. Люди приходили туди як на роботу – відсидіти, виконати мінімум, піти. Але це моє життя, це моє здоров’я. І той заклад це не санаторій для реабілітації після інсульту, це щось схоже на радянські клініки, де всім на всіх все одно. Наче я там безкоштовно находжусь…

Я не витримав і сказав, що йду. Вони почали переконувати мене, що це помилка, що треба завершити курс. Ага, бачте, все таки ціна перебування в реабілітаційному центрі їх цікавить, хотіли з мене побільше вичавити… Але я вже все зрозумів. Там не було нічого, що могло б мені реально допомогти. Мене не бачили як людину, мене бачили як ще одного в списку. Я був запис у графіку, ще один абонемент. Після цього я повернувся додому. Все треба було починати з нуля. Шкода тільки час витратив, на ті гроші вже якось байдуже. Я відчував, що назад не поверну нічого. Три тижні «реабілітації» після інсульту пішло в порожнечу. Стан не змінився, рука як була млява так і лишилась. Мовлення трохи покращилось само по собі, бо я постійно говорив сам із собою вдома, читав уголос інструкції до ліків або просто повторював якісь слова, щоб язик знову слухався. Але то все сам, то таке

Почав знову шукати варіанти. Дивився центри реабілітації після інсульту по Луцьку, переглядав форуми, сторінки клінік, опитував знайомих, навіть думав про реабілітаційний центр для військових. Багато варіантів виглядали красиво на словах, але я вже знав, що реклама нічого не значить. У деяких взагалі казали, що вони не займаються реабілітацією після інсульту, або тільки з людьми після травм, або тільки з дітьми. Декілька центрів взагалі не відповідали на дзвінки, інші давали такі ціни за перебування в реабілітаційному центрі, що я просто клав слухавку. Один центр мені запропонував план лікування ще до того, як я розповів про свій стан. Коротше було дуже важко морально. Ти після такого удару, з порушеннями говоріння, слабкістю, страхом. А ще мусиш сам шукати, дзвонити, пояснювати десятий раз що з тобою. І щоразу відчуваєш або холод, або байдужість, або стандартну заучену фразу, яка нічого не дає. Я вже почав думати, що, можливо, взагалі нема сенсу шукати реабілітаційний центр після інсульту у Луцьку. Навіть лікар, до якого я звернувся вдруге, чесно сказав: у нас з цим погано. Можеш спробувати щось в Києві або Львові, але це дорого, і треба там жити. А в мене сім’я, дитина, батьки – не можу просто так поїхати і зникнути на місяць. І тут мені написав хлопець, з яким я лежав у лікарні. У нього теж був інсульт, трохи важчий, ніж у мене, але він уже виглядав краще. Сказав, що йому дуже допоміг центр реабілітації після інсульту у Рівному, а не у Луцьку. Називається «Благодать». Я тоді вперше почув цю назву, звісно. Подивився як раз оцей сайт, так, нічого особливого, все просто. Але коли він почав розповідати, що з ним там робили, як до нього ставились, що пояснювали, що не тиснули, не гнали, а працювали реально, я відчув якусь надію. Він навіть запропонував дати номер дівчини, яка тут у вас працює, і сказав, що вона відповість, все пояснить, і нічого не буде приховувати.

Коли я подзвонив у реабілітаційний центр «Благодать», не чекав нічого особливого, зізнаюсь вам чесно. У мене вже не було ілюзій – після того, що я пройшов у центрі реабілітації після інсульту у Луцьку, я просто хотів, щоб хтось хоч відповів щось нормальне. Але з перших секунд ця розмова була зовсім іншою. Я говорив повільно, робив паузи, шукав слова і мене просто чекали. Не дихали в трубку, не зітхали, не намагались завершити. Просто чекали, поки я скажу, що хочу сказати. І вже це само по собі було ніби перша допомога. Мене не питали, чи я зможу доїхати, чи маю гроші, не кидались одразу з цінами перебування в реабілітаційному центрі. Сказали просто типу, ми подивимось, з чим саме ви до нас приїдете, і далі разом будемо працювати. І коли я поклав слухавку, вперше за багато місяців не відчував злості. Навпаки – з’явилось якесь внутрішнє «може бути». За тиждень я вже був у Рівному. Центр реабілітації після інсульту «Благодать» виявився не в самому центрі масті, а у спокійному місці, де нема шуму, пилу, трафіку. Тихо, спокійно, свіже повітря. Сам центр був більше як санаторій для реабілітації після інсульту, це я потім такі висновки собі зробив)) Нова будівля, хороші меблі, все чисте й без показухи. Кімната на одного, з телевізором, душем, невеличким холодильником. Постіль свіжа, не зіпрана до нитки. Їдальня світла, чиста, красива. Уже на вході було видно: тут не просто заробляють на пацієнтах, а дійсно з ними працюють.

Після заселення мене не залишили самого. Одразу провели невеликий огляд, поговорили, записали симптоми. Записували все взагалі, що я казав. Те, що в Луцьку в реабілітаційному центрі після інсульту навіть не запитували – тут уточнювали, розпитували, слухали. Потім зібрали кількох фахівців, і кожен запропонував свою частину реабілітаційного плану. Не шаблон, не «от у нас є стандартна програма», а саме мій випадок, який нестандартний. Мене розпитали, чим я займаюсь у житті, що хочу повернути – роботу, спілкування, рух, і вже під це все складали розклад. У моєму плані було все: логопед, нейропсихолог, реабілітолог, масажист, спеціаліст з дихальної гімнастики, навіть тренер з адаптивного спорту. Кожен день був розписаний до хвилини і дуже надихало. Якщо щось не виходило – ніхто не змушував. Навпаки пояснювали, чому не виходить, і що з цим робити. На фізичних вправах не просто тягнули резинки як у тому центрі реабілітації після інсульту у Луцьку – тут мені давали конкретні цілі. Наприклад: сьогодні ми працюємо над стабільністю корпусу, завтра – над рухливістю кисті. І показували, як це допоможе в реальному житті, наприклад, самостійно застібнути куртку або тримати чашку кави. Я почав бачити, що кожен рух має сенс. З логопедом ми працювали окремо в тихій кімнаті. Вправи були іноді нудні, іноді складні, але через два тижні я вже не думав, перш ніж щось сказати. Я перестав плутатись, перестав відчувати сором за те як я говорю і що говорю. Ще мене була класна робота з психологом. Спочатку я думав, що це зайве. Але після кількох зустрічей зрозумів, скільки в мені накопичилось страху й злості – на себе, на лікарів, на людей, які не розуміли, через що я пройшов. І тільки там, у тих спокійних бесідах, я почав відпускати це з себе. Я навіть не думав про тривалість лікування після інсульту, бо якось був весь у процесі і не було такого, що я рахую години, дні, тижні. Щодня я бачив маленькі зміни. Як нога почала краще тримати вагу. Як пальці на руці стали слухняніші. Як мозок почав реагувати швидше. Як мовлення стало плавнішим. І що важливо – все це помічали не лише я, а й ті, хто зі мною працював. Вони показували мені прогрес, і це давало сили. Моя тривалість лікування після інсульту становила три тижні. Через три тижні я вийшов з центру реабілітації після інсульту «Благодать» іншою людиною. У прямому сенсі, я не шуткую. Рука працювала, мова стала зрозумілою, хода впевнена. Повернулась ясність в голові. Я знову міг сам одягатись, писати, говорити. Я міг йти в магазин без страху, міг подзвонити другу і не хвилюватись, що не скажу щось правильно, я знову став нормальним здоровим чоловіком. І коли я повернувся додому після реабілітації після інсульту у «Благожаті», сусідка мене не впізнала. Каже, що я виглядаю краще, ніж до хвороби))) Мама плакала, але вже не від відчаю, а від радості. Життя продовжується, мені тільки 34, а я вже пережив інсульт. І я не зупиняюсь, я повернувся до свого ритму – працюю, гуляю з дитиною, зустрічаюсь з друзями. Люди дивляться на мене й не здогадуються, через що я пройшов. Але я пам’ятаю. Тепер я ціную навіть прості речі – коли можу сказати речення без зупинки, коли самостійно зав’язую шнурки, коли прокидаюсь і відчуваю сили. Це був удар, але він не зламав. Це був урок, і я його засвоїв. Далі тільки вперед. Нажаль у Луцьку реабілітаційний центр після інсульту не виправдав очікувані, зате є такі як «Благодать» – я дуже вдячний вам за вашу роботу і за ваш підхід, ви найкращі!