Так вийшло, що ми з жінкою живемо на два міста – Луцьк і Рівно. Я з Луцька, жінка з Рівного. І її батько зараз знаходиться саме в Рівному, має інвалідність. В Луцьку в мене мати хвора. Живемо ми в Луцьку, але намагаємося регулярно бувати в Рівному, щоб допомагати тестю. До речі, транспортування хворих в Луцьку нам теж регулярно потрібно, але це трошки інша історія. І що в Луцьку, що в Рівному це часто потребує перевезення в різні медичні заклади. Але хочеться розказати саме про тестя з Рівному. Тільки почну з того, що дякуючи Богу знайшли це медичне таксі («Благодать»), але до цього моменту ми декілька років переживали багато неприємного від інших таксі для інвалідів в Рівному та і в Луцьку.

Та що вже казати, за той час, що ми шукали нормальне медичне таксі в Луцьку і Рівному, нервів ми втратили більше, ніж на самі поїздки. Пам’ятаю, як усе починалось: перший виклик був ще у 2022-му, коли тестю різко стало гірше, і треба було терміново вести на обстеження. Я тоді знайшов якийсь номер в інтернеті, подзвонив – наче все пообіцяли, сказали, що спеціалізуються саме на перевезенні лежачих хворих, і водії мають досвід. Думаю, ну слава Богу. А потім приїжджає старий бус, водій один, без ніякого санітара, без підйомника, без нічого. Я з ним ледве-ледве з третього поверху тестя стягнув. Ще й під’їзд у нас вузький, сходи круті. Добре, що хоч тоді якось обійшлося без травм, але було реально страшно. І мені, і самому тестю.

Другий раз ми замовили через знайомих — ті порадили якусь приватну бригаду транспортування хворих в Рівному. Приїхали два хлопці, молоді, нібито в формі. Знову бус старий, ніякого обладнання всередині. Один із них сказав, що несе «по-пацанськи, на руках», а другий навіть не взяв участь – стояв збоку і просто розповідав, що недавно десь возив бабусю. Під час самого перевезення носилки хилились на бік, ремені не закріплені, подушка якась зім’ята. А всередині того буса як в сараї: грязні ковдри, запах вогкості, ніякого обігріву, хоч надворі вже осінь була. Тесть лежав, зуб на зуб не попадає, а я тільки й дивився, щоб голова не вдарилась об металеву раму.

Були випадки, коли ми годинами чекали. Один раз обіцяли бути о 9 ранку — приїхали ті хлопці, що роблять перевезення лежачих хворих, о пів на одинадцяту. А в лікарні ж запис по часу, черга, спеціалістів по годинах ловити треба. Довелося потім все переносити. І що найгірше – вони навіть не вибачились. Сказали, мовляв, затримались на попередньому виклику, буває. Ну буває, та не кожен раз же.

Ще один випадок – вже ближче до зими. Медичне таксі приїхало вчасно, але водій виявився дуже грубий. Якось поспішав, злився, що доводиться чекати, коли ми обережно тестя з квартири виносимо. Весь час бурчав, що не його це робота – мовляв, він тільки шофер, а що немає нікого з ним – то не його проблеми. Ніби наші… У дорозі весь час говорив по телефону, їздив нервово, гальмував різко. Тесть потім сказав, що більше не хоче нікуди їхати, бо це не поїздка, а якесь знущання.

Ми з жінкою після кожного такого випадку тільки й говорили одне одному: невже в цьому місті не можна знайти нормальних людей, які вміють робити транспортування хворих? Щоб без хамства, без стресу, без страху, що людину покалічать по дорозі? Але все, що знаходилось – або якісь ліві служби без досвіду, або люди, які взагалі не розуміють, що таке поважне ставлення до хворого.

Вже тоді ми й думати перестали, що взагалі щось нормальне знайдемо. Просто кожна нова поїздка – як лотерея: або більш-менш норм, або знову черговий жах, і кожен раз – ризик. Ми почали уникати не дуже важливих виїздів, бо сам тесть почав боятися цих перевезень. А з нами ще ж і моя мама, якій було потрібне медичне таксі в Луцьку, яку також треба було возити на процедури, тому морально ми були на грані – туди-сюди, постійні стреси, непевність, пошуки, ой-йой…

Найбільше, що мене вражало в негативному сенсі – це відчуття, що всім байдуже. Ніхто не питав, як почувається хворий, чи можна зупинитись, чи треба щось поправити… Їх цікавив тільки час і гроші. Один раз навіть сам мусив нести тестя через двір, бо «перевізники» відмовились заходити в під’їзд – сказали, важко. А йому і мені ж не двадцять років, він після інсульту, спина не працює, і кожен рух – це ризик. Я тоді думав: чим це все закінчиться? І вже після цього випадку взагалі втратив віру у перевезення лежачих хворих.

І от уже коли зовсім було втрачено віру, коли, здавалося, вибору просто немає – нам хтось порадив подивитися в бік пансіонату «Благодать». Сказали, що вони не тільки приймають людей, а й мають професійну службу перевезення лежачих хворих. Ми тоді ще подумали: ну вже пробували стільки, давай і це спробуємо – гірше не буде. Але, як виявилося, саме звідси все й почало змінюватись.

Домовились про перевезення на наступний день. Сказали, що приїде машина з санітаром, з обладнанням, все під контролем. І головне уточнили масу деталей, які всі інші таксі для інвалідів в Луцьку і Рівному навіть не запитували: вага пацієнта, стан хребта, чи є судоми, як краще винести – через під’їзд чи балкон (якщо перший поверх або приватний дім), чи є потреба в фіксації голови. Мене тоді це просто вразило. Не тому, що щось особливе, а тому, що це перший випадок, коли людина реально думає про безпеку хворого, а не просто «веземо, як є».

Коли медичне таксі приїхало, я вийшов трохи раніше, стояв біля під’їзду й чекав. У голові знову крутились думки, як воно цього разу буде. Аж тут під’їжджає білий бусик – новенький, акуратний, не обшарпаний, не гуде, не димить. І все вже з перших секунд не так, як раніше. Вийшов водій – не той тип, що курить і б’є ногами двері, а спокійний, зібраний, без нервів. З ним був ще один хлопець, як виявилось – медбрат. Вони підійшли до під’їзду, подивились сходи, оцінили ситуацію, все обговорили між собою – без метушні, без криків, без того вічного «та й так зійде». Попросили, щоб ми з дружиною просто трохи відступили, бо їм треба вільно працювати.

Я навіть не встиг нічого підказати, як вони вже піднялись, взяли з собою спеціальні ноші, зафіксували тестя так, що йому було зручно лежати, підклали щось під ноги, щось під голову. І найголовніше – робили транспортування хворого не поспішаючи. Пояснювали кожну свою дію, говорили з тестем спокійно, наче знали його все життя. А я стояв біля сходів і ловив себе на думці: та ж це вперше, коли мені не хочеться втручатись і переживати за кожен крок. Не боюсь, що впустять, що щось зроблять не так. Уперше – просто спостерігаю й відчуваю, що все під контролем.

У самому медичному таксі – чистота, все як у професійному медичному кабінеті. Підняли людину в бус плавно, не трясли, не штовхали, не обмотували в старі ковдри, як це робили попередні «перевізники». Всередині тепло, приємно пахне, а не так, як у деяких – вічна сирість, старі бинти, запах бензину і ковдра з п’ятьма плямами. Запитали, чи зручно, чи не тисне, чи не холодно. Медбрат сидів біля тестя, час від часу перевіряв тиск, підтримував, говорив із ним – не по службовому, а по-людськи.

У дорозі я вперше не сидів як на голках. Раніше завжди так було – їдеш і не знаєш, чи доїде рідна тобі людина. А тут – ні я, ні жінка не нервували. Всі поводились, як професіонали. Біля лікарні не вивалили нас на ходу, як бувало раніше, а спокійно й акуратно занесли в будівлю, дочекались, поки ми все зробимо, і тільки тоді почали готуватись до повернення. І жодного разу не прозвучало того «ми поспішаємо», «у нас ще виклик», «довго ще?». Ніхто не тиснув, не підганяв. Я просто не вірив, що ми знайшли щось таке тут, тобто нормальне перевезення лежачих хворих в Рівному.

Після тієї поїздки ми з жінкою вже вдома просто мовчали. Не тому, що не було що сказати, а навпаки. Бо відчуття було таке, ніби нарешті хтось зробив усе так, як ти мріяв, але ніколи не сподівався, що так буває насправді. Без пафосу, без реклами, без обіцянок. Просто – якісно, уважно, по-людськи.

Ми вже багато разів користувались таксі для інвалідів від «Благодаті». Вони возили тестя і на обстеження, і на лікування, і навіть тоді, коли ми забирали його з лікарні додому після операції. Завжди однаково: пунктуально, акуратно, тихо, спокійно. І головне – з повагою. А коли людина хвора, коли їй болить, коли вона залежна від сторонньої допомоги – оте відношення важить більше, ніж будь-який комфорт.

Я вже навіть не уявляю, як би ми жили без цієї служби. Бо чесно – перевезення лежачих хворих у нашій реальності – це не просто транспортування. Це щось більше. Це про турботу, про гідність, про безпеку, і про те, що ти поруч із близькою людиною не сам.

Зараз, коли вже пройшло кілька років після першої поїздки з «Благодаттю», я можу сказати одне – якби ми з самого початку знали про них, скільки нервів, здоров’я й часу ми могли б зекономити. Ті, хто ніколи не приймав участь в перевезенні лежачих хворих, навряд чи зрозуміють, що це таке. А для нас кожна поїздка, кожен вихід із квартири це була майже якась особлива операція. І не тому, що ми перебільшували, а тому що реально – ніхто, крім нас, рідних, не хотів брати на себе відповідальність в транспортуванні хворої людини. Хтось не приїжджав, хтось їхав абияк, хтось просто вважав, що головне – закинути хвору людину в машину, а там якось доїде.

А в «Благодаті» інакше. Вони не просто перевозять. Вони беруть участь. Вони включені в процес. Вони ставляться до хворого, як до людини, а не як до вантажу. І це те, чого мені весь час не вистачало. Бо я – дорослий чоловік (53 роки), не з м’яких, але коли бачиш, як твоїй близькій людині боляче, страшно, незручно, коли бачиш, як хтось грубо або байдуже до неї ставиться – всередині все стискається. Ти не можеш нормально це пережити. А коли навпаки – коли бачиш, що хтось турбується, пояснює, підходить з розумінням, тоді і ти сам заспокоюєшся. І пацієнт заспокоюється. Саме таким має бути нормальне таксі для інвалідів.

У нас зараз ситуація така, що тесть і надалі потребує перевезень – то до лікаря, то на процедури, то в стаціонар, а іноді просто – щоб вивезти на свіже повітря, до родичів (навіть вже були поїздки в область). І кожен раз ми звертаємось лише сюди. Бо знаємо, не підведуть. Приїдуть вчасно, усе підготують, спокійно й уважно усе зроблять. І навіть якщо щось піде не за планом (а в житті всяке буває) вони не зникнуть, не скажуть «це не наше», не кинуть на півдорозі. Це, я би сказав, навіть не послуга медичне таксі в класичному сенсі, а партнерство. Підтримка. Те, чого зараз дуже не вистачає в медицині, в соціальних службах, у державному підході взагалі.

Я вже не раз рекомендував «Благодать» знайомим. І кожного разу – з упевненістю, без сумніву. Бо коли проходиш усе те, що ми пройшли до цього – обман, запізнення, хамство, зневага, небезпека – тоді вже дуже чітко відрізняєш, де є просто бізнес, а де є люди. У «Благодаті» – саме люди. Вони не грають у професіоналізм, а живуть ним. У них усе просто, зрозуміло, без зайвих слів. Без обіцянок «ми найкращі». Бо ті, хто дійсно найкращі, не кричать про це. Їх видно з перших хвилин. В нас же ще була цікава історія про перевезення лежачих хворих в Луцьку, але про це я іншого разу напишу.

І я звертаюсь зараз до тих, хто, можливо, тільки починає цей шлях. Хто тільки зіткнувся з тим, що близька людина не може сама ходити. Хто сидить ночами в інтернеті, шукає номери, читає відгуки, дзвонить кудись, стикається з байдужістю. Я дуже добре вас розумію! Ми теж там були. Але я щиро раджу – не витрачайте роки, як ми. Не чекайте, поки обпечетесь десять разів. Просто зверніться до «Благодаті» одразу.

Бо хороші люди – це не реклама. Хороші люди – це коли вам хочеться сказати «дякую» не з ввічливості, а від душі. Коли після складного дня ви не злі, не втомлені, не розчаровані, а спокійні. Коли знаєте, що зробили все правильно для своєї рідної людини.

І я точно знаю: якщо б було таке таксі для інвалідів в Луцьку, нам знову не прийшлося робити важкий вибір – кого просити про допомогу, куди звертатися, кому довірити. Без сумніву ми обрали би їх.

Тому, якщо ви читаєте цей відгук і ще вагаєтесь – не вагайтесь. Телефонуйте. Домовляйтесь. І переконайтесь самі. Як колись переконались ми.