Хочу розкати про будинок престарілих у Луцьку і Рівному, може комусь буде у нагоді, для порівняння і просто поділитися історією з життя, які нам траплялися приватні будинки престарілих. Ми з Ігорем живемо у Луцьку вже дев’ятий рік. Наш район ДПЗ не з найдорожчих, але тут спокійно. Ранком чути, як тролейбус тягнеться до кільця, а ввечері діти з м’яча ганяють біля шістнадцятиповерхівки. У нас двокімнатна невелика, але після студентських гуртожитків і зйомних квартир це здається щастям. Ігор працює на логістиці, я в центрі в салоні. Грошей завжди впритик, але в нас хоча б є свій ритм: каву зранку п’ємо разом, обговорюємо плани, намагаємося триматися.

Мій тато Василь Іванович жив один. Мама померла п’ять років тому. Я тоді думала, що він не витримає. Але якось вистояв і не думали навіть тоді про дім престарілих. Він навчився сам готувати, почав навіть варити компот, хоча завжди говорив, що чоловік не повинен цього робити)) Купив крісло-гойдалку на балкон, виписав Вісник, слухав радіо, ходив пішки до Гостинця, любив постояти в черзі, бо каже хоч з людьми побачишся. Ну коротше все банально, зате спокійно… А тоді той день. Зателефонувала сусідка, сказала, що тато лежить у коридорі і не може встати. Я ще тоді не до кінця зрозуміла, що відбувається. Думала, може послизнувся. Але виявилося інсульт. Перший, не сильний як сказали, але рухливість порушена, пам’ять почала плутатись. Лікарі сказали – потрібен постійний догляд, контроль, реабілітація, дієта. Ми взяли його до себе, хочу досвіду доглядати за пристарілими в нас нуль. Коротше вітальню перетворили на спальню. Купили спеціальне ліжко, глюкометр, тонометр, купу ліків, прокладок, мазей… Ігор ще жартував: у нас вдома вже як аптека, тільки черги немає. Але через місяць мені вже було не до жартів. Я не встигала нічого. Вставала о шостій, годувала тата, робила йому зарядку, мазала ноги, бо з’явилися натертості, перевіряла тиск, готувала обід, все записувала в зошит. Потім мчала на роботу, а вже звідти поверталась, мов вичавлений лимон. Ще треба було попрати, прибрати, купити продукти, щось обговорити з Ігорем, а вночі вставати, бо тато кликав, казав, що його хтось шукає або що треба зібратись у поїзд. Я не злилась, але всередині щось почало ламатись. Було страшенно соромно, але я почала шукати приватний будинок престарілих у Луцьку і Волинській області. Не через байдужість. Просто я вже не могла і я знала, що якщо зламаюсь, не буде добра нікому. Перший варіант знайшли по оголошенню в інтернеті. Називалося це просто дім для престарілих у Луцьку, фото були гарні, усміхнені бабці з чашками чаю, охайні кімнати. Телефонували туди, все було чемно, привітно… Сказали, що приїжджайте подивитись. Ми і поїхали у той клятий будинок пристарілих. Це було десь на околиці Луцька той будинок престарілих, ближче до Теремне. Їхали маршруткою, а потім ще пішки хвилин десять по ґрунтовці. Сам пансіонат для престарілих був схожий на звичайний приватний будинок, трохи перебудований. Ззовні ще нічого страшного. Але як тільки зайшли мене охопило якесь важке відчуття. У коридорі лампочка під стелею тьмяна, мерехтить. Шпалери з плямами, десь здерті. Як у фільмах, я вам кажу… До нас підійшла жінка. Сказала, що працює тут медсестрою. У неї були червоні очі, бліде обличчя, волосся скуйовджене. Я подумала може, вона тут і ночує. Вона провела нас далі по будинку престарілих. От те шо я розказую це реально так і було! У кімнатах по чотири-п’ять людей. Старенькі люди лежали в ліжках. Дехто мовчки дивився в стелю, дехто щось бурмотів. У кожного своє ліжко, але більшість були без простирадл або з якимись старими пледами. Повітря було затхлим, вікна брудні. На тумбочках обгризані яблука, пластикові миски з залишками каші. Ложки просто лежали у тій каші. Запах у кімнаті – гірше, ніж у коридорі, провітрювання нуль… І це навіть не державний будинок престарілих! Мене там вразила одна жінка. Ну як вразила, не приємно було… Вона сиділа біля вікна у старому візку. Дуже худа така, у неї трусилися руки. Вона шепотіла щось про маму. І ніби говорила не до нас, а кудись у простір. Знаєте оці люди, у яких якесь психічне захворювання, як у фільмах… Нажаль таке в нас існує.

Туалет був найстрашнішим. Там стояло пластмасове відро замість бачка! Плитка вся тріснута! Замість мила шматочок господарського. І ніде не було відчуття, що за цими людьми доглядають. Взагалі я впевнена що тут догляд за пристарілими відсутній. Ніхто не усміхався, не говорив з ними, тільки тиша, сморід і байдужість. Я дивилася на все це і в мене стискалося серце. Ні, ми не залишили тата у тому будинку престарілих, хоч ціни були не великі, але зрозуміло чому – там ніяких умов не біло, ніякого догляду за пристарілими. Вийшли на вулицю і я просто не стрималась, почала плакати. Ігор мовчав. Він не дуже емоційний, але я бачила, що йому важко. А мені було соромно. Соромно, що я його дочка сюди приїхала і побачила все це, і коли я їхала, то думала що привезу сюда тата, у цей жахливий пансіонат для престарілих у Луцьку.. На щастя вони здається уже не працюють. Але питання залишилось відкритим – що робити? Таткові потрібна реабілітація, догляд, допомога у всьому…

Через кілька днів мені сказала знайома що чула про якийсь дім престарілих, теж у Луцьку, але нічого про нього не знає, може мені варто поцікавитись. Я в решті знову зібрала тата, Ігор узяв вихідний і ми поїхали. Я вже нічого не чекала, просто хотіла перевірити. Будинок престарілих цей був новішим, видно, що хтось трохи вкладався в ремонт. Всередині було чистіше, світліше. Не було того задушливого запаху, принаймні одразу. Нам навіть усміхнулись на вході, що вже здалося дивом. Але чим далі ми ходили, тим більше я розуміла – це просто інша форма тієї ж байдужості. Тут усі були ніби самі по собі. Хтось лежав мовчки, хтось щось дивився по старому телевізору, але не було ні занять, ні вправ, ні бодай якихось спроб допомогти людям відновитись. Я запитала про реабілітацію, мені сказали, що то вже «на власний розсуд», «можете найняти когось окремо». А догляд за пристарілими? Такий самий: годують, змінюють білизну, іноді миють і все… Тато не говорив нічого, але я бачила, що він себе там уже уявив. Просто лежати, слухати, як годинник цокає, і чекати. Він ніколи не любив нав’язуватись і здається навіть тоді думав, що робить нам послугу, якщо погодиться. А я не могла, просто не могла відправити його у цей будинок для людей похилого віку. Коли ми повернулись додому, я не лягала спати до другої ночі. Шукала, читала форуми, дивилась відео, писала незнайомим людям, питала про будинки престарілих у Львівській області, Вінницькій, Рівненській, Тернопільській та де завгодно. І десь після півночі натрапила на згадку про пансіонат у Рівному, а не в Луцьку уже. Це була ВАША «Благодать». Фото як і зараз були прості, не якісь розрекламовані. Але було видно, що тут з людьми займаються. Мені якось трапилось ваше відео де чоловік років сімдесяти стоїть біля поручня і щось намагається зробити руками, інструктор біля нього тримає за плече. Інша бабуся грає в лото. Хтось в’яже щось на стільчику. Не просто лежать і мовчать, а живуть!

Ну і далі розкажу читачам найцікавіше – як ми були у вас))) Читайте далі, любі друзі.

Я зателефонувала сюди наступного дня. Мене вислухали і сказали, що є кімнати, що до є індивідуальний догляд за пристарілими, що мого тата можуть взяти спочатку на пробний тиждень, щоб не переживали сильно. Ми з Ігорем ще довго це обговорювали, чесно. Все-таки Рівне не Луцьк і будинок престарілих вже не за рогом. Але я вперше за всі ці тижні відчула надію. Ми поїхали в «Благодать» у суботу вранці. Тато був трохи нервовий, питав чому так далеко, що це за місце. Я йому казала, що це санаторій, що там буде краще, бо є лікарі, є процедури, і він знову зможе самостійно рухатись. Я тоді не знала чи кажу правду, чесно. Просто дуже хотілось, щоб це стало правдою. Але коли ми зайшли всередину, я зрозуміла що ми не помилились обравши цей Рівненський геріатричний пансіонат, як він ще називається. Там було інакше світло, якесь таке спокійне. Не просто лампи, а якесь відчуття, що тут не просто існують, а справді живуть, що тут йдуть у ногу із часом. Просторий хол, чисто, все акуратно, стильно навіть. Нас зустріли доброзичливо, без холодності. Запросили на чай! Це було дуууже приємно. Татові одразу провели огляд, терпляче дуже, як з людиною, а не як зі ще одним старим. Медсестра розпитала про його тиск, про харчування, звички. Потім прийшла реабілітологиня, молоденька, але видно свою справа знає. Сказала, що почнуть з малого – спробують активізувати ноги, дихальні вправи, розробку рук. Пояснила нам все, не поспішала, відповідала на всі питання дуже терпляче. Ну просто золотко!

У перший день перебування у будинку пристарілих «Благодать» тато ще нічого не розумів. Він мовчав, сидів у кріслі й ніби слухав усе збоку. Але коли ми приїхали до нього через три дні з Луцька в Рівне у будинок престарілих він уже сам сидів у кріслі, пив чай і щось розповідав іншому дідусю. Я зайшла і не могла повірити! В його голосі було щось живе. Потім минуло два тижні і ми побачили зміни, які важко описати. Тато став жвавішим, почав самостійно пересуватись по коридору з ходунками, апетит вернувся. Вдома він їв тільки трохи супчику, щось таке, а тут просив добавки. Почав читати газети, які ми йому привозили, навіть коментував новини. Найголовніше йому там добре. Він не один, є люди, з якими є про що поговорити, посміятись. Його ніхто не квапить, не сварить, не ігнорує. Там справді про нього дбають. Так, «Благодать» це дуже достойний будинок для престарілих!

Ми з Ігорем спочатку планували, що поселимо татка у цей приватний дім престарілих на кілька тижнів. Але коли побачили, як йому там – вирішили залишити. Ми приїжджаємо щотижня, намагаємось принаймні, тато радіє, розповідає про якісь настільні ігри, про нових знайомих. І що найприємніше він знову став схожим на себе. На мого тата, а не на людину, яка щодня згасає.

Я хочу ще раз щиро подякувати будинку інтернату для престарілих та інвалідів «Благодать». Від усього серця, чесно. Я не знаю, хто ви, як вам вдається все це витримувати, але те що ви робите це не просто робота. Ви повернули мого тата до життя. Ви дали мені змогу знову бути просто донькою, а не доглядальницею на межі виснаження. Зараз тато все ще там. І нам так спокійно на душі, що він у добрих руках. І ми знаємо, навіть якщо далі буде складно, ми вже знайшли те місце, де йому добре. Тато щоразу каже, що йому добре у цьому пансіонаті для престарілих в Рівному, а в Луцьку то справді був жах.. Так, і він завжди радий бачити нас. Він не проситься додому, але не відвертається від нас, не закривається. Просто є спокій в його очах, в його голосі, в тому, як він говорить про завтра. Іноді я ловлю себе на думці: якби ми тоді не ризикнули, якби я не набрала той номер будинку для престарілих «Благодаті», скільки б ми ще змогли витримати? Чи був би зараз у тата шанс на реабілітацію, чи був би взагалі в нас шанс на життя? Тому, якщо ви читаєте це і сумніваєтесь, шукаєте приватні будинки престарілих, не знаєте, як правильно – я не дам порад, але скажу чесно: ми пройшли крізь страх, сором і втому. І ми знайшли місце, де літня людина може не просто лежати, а жити – у «Благодаті»! І навіть якщо будинок для людей похилого віку «Благодать» колись перестане працювати (не дай Боже звісно, але в такі часи живемо, все може бути) – світ має знати, що таке було. Що десь у цей непростий час, у невеличкому місті, знайшлося місце, де старість була не вироком, а етапом життя з гідністю. І я бажаю «Благодаті» ще дуже довго рятувати людей і робити свою добру справу, щоб ніякі погані часи не зламали вас, ви вистоїте, я в це вірю! Ваш дім престарілих це саме те, на що заслуговують літні люди!

До речі, а ще я навчилась просити допомогу. І визнати, що любов це не завжди тримати все на собі. Іноді любов це знайти тих, хто допоможе, коли ти вже не можеш. І от як я казала тато досі там, а ми спокійні. І це мабуть найважливіше, що могло з нами статись за останній рік.

Дякую вам, будинок пристарілих «Благодать»! За життя мого тата і за мій спокій.