Всім привіт з Луцька! Напишу свою історію і відгуки про пансіонат для літніх людей і у Луцьку, і у Рівному – про вашу чудову «Благодать». Але спочатку почну з поганого як то кажуть. Останні кілька років моє життя сильно змінилось. Після того, як у тата почалися проблеми зі здоров’ям, усе лягло на мої плечі. Він перестав нормально ходити – ноги підкошуються, буває що просто падає без попередження. Пам’ять теж не така, як колись. Забуває, що вже їв, не пам’ятає, чи пив таблетки, може загубити телефон або ключі в квартирі й не помітити цього. Його треба постійно контролювати, інакше щось обов’язково станеться. Мама померла давно, ще коли я тільки починав жити самостійно. Сестри чи братів немає. Тобто зостався він у мене один, і я в нього теж один. Тому хоч-нехоч, але пансіонат для літніх людей в деяких випадках просто необхідний.

Перші кілька місяців ще якось було, пристосувався, перебудував графік, почав працювати частково з дому, почав опановувати догляд за пристарілими. Але з часом це почало виснажувати. Постійна тривога, недосипання, відсутність нормального вихідного, бо навіть коли ти вдома, ти не відпочиваєш – ти на варті. Мені не п’ятдесят, але вже й не двадцять, сили не ті, що були. А тут ще на роботі новина: треба їхати у відрядження. Проєкт серйозний, треба бути на місці, в іншому місті. Мінімум на місяць, а там як піде. Спочатку думав може відмовлюсь, але ж таке не кожного року випадає. І фінансово це дуже допомогло б. А ще чесно кажучи, хотілося трохи змін, вирватись з цієї рутини, хоч на трохи. Але одразу стало питання – а що з татом робити? Сам він вдома не впорається. Навіть якщо я замовлю йому їжу, домовлюсь із сусідами, він усе одно не зможе без постійної допомоги. Йому треба, щоб хтось був поруч мінімум зранку й ввечері, а краще постійно. Почав шукати варіанти: або хтось, хто приходитиме до нього додому щодня, або пансіонат для літніх людей у Луцьку. З тими, хто приходить додому і надає догляд за пристарілими у Луцьку, все складно. Хтось хоче по годині, хтось лише по буднях, а ще мало хто дійсно вміє доглядати за людьми похилого віку. А час ішов. Я почав дивитися пансіонати для літніх людей у Луцьку. Не довіряв їм від початку, бо всяке чув – що й персонал байдужий, і умови не дуже. Але безвихідь, вона рухає.

Знайшов таки один пансіонат у Луцьку. Виглядав пристойно, опис детальний, ніби все зрозуміло. Почитав відгуки – були різні, але загалом люди писали нормально, ну я і подзвонив. Говорив довго. Найперше, що мене цікавило – чи є можливість, щоб конкретно за моїм татом хтось дивився. Бо це не просто «заселити й годувати», це треба підняти з ліжка, допомогти з гігієною, дати таблетки вчасно, і просто бути поруч, коли почне щось забувати чи плутати. Мені по телефону сказали, що все це можливо, що є доглядальниця, яка буде закріплена за ним у їхньому пансіонаті для літніх. Тоді мені стало трохи легше. Поїхав туди особисто, подивився. Приміщення наче чисте, персонал ніби привітний, умови нормальні короче. Сказали, що треба оплатити наперед – мінімум за місяць. Так, ціни за будинок престарілих були не малі, але я подумав: раз треба, то треба, і заплатив. Через день приїхав оформляти документи, вже з усіма довідками, розраховував наступного тижня залишити тата. І тут мені сказали, що ніякої закріпленої доглядальниці не буде. Максимум періодичні перевірки, бо, як вони висловились, у ціну пансіонату для літніх людей входить тільки загальний догляд! Коли я почав нагадувати, що ми про інше домовлялись, почались відмазки. То одна сказала, що вона вперше чує, то інша сказала, що можливо я щось переплутав. Я кілька разів питав про це ще під час першого дзвінка і точно пам’ятаю, що мені відповідали. А тепер усе, мовляв, ви щось не так зрозуміли, у нашому пансіонаті для літніх людей чітко встановлені тільки такі правила… Мене просто накрило, я не витримав. Мені було образливо, що мені тупо збрехали. Я ж не на відпочинок зібрався, а на заробітки, і не везу туди людину без потреби, а залишаю свого батька, який сам не справиться. Я їм повірив, залишив гроші, а тепер виходить, що мені просто всміхнулись і сказали те, що я хотів почути, щоб взяти передоплату. Почав сваритись, підвищив голос… Вони почали трохи здавати назад, але сказали, що таких послуг у них формально нема, тому вони типу нічого не порушили. В результаті тата я туди так і не відвез. Гроші повернули частково, зняли за «оформлення» і якусь там бронь у їхньому пансіонаті для літніх. Не сперечався далі, не було сил. Вийшов звідти з порожнім серцем і головою, повною питань. Я тоді не знав, що робити. Час іде, а варіанту як залишити батька у мене не було. Він сидів на своєму звичному місці біля вікна й запитав, як усе пройшло. А я сказав, що ще думаю. Він подивився на мене так, ніби зрозумів більше, ніж я сказав. Мовчки кивнув, і тоді мені стало ще гірше.

Наступні два дні я практично не спав. Крутився вночі в ліжку, вдень працював і паралельно гуглив усе, що міг знайти по темі. Почав думати вже не лише про пансіонат для літніх людей у Луцьку. Якщо у нас не можна знайти нормального місця, то, можливо, варто шукати ширше. Дивився пансіонати для літніх людей у Львівській області, знайшов кілька непоганих за описами, але всі або вже були переповнені, або дуже далеко – так, що не приїдеш, якщо щось станеться. Так само й з пансіонатом для літніх людей у Київській області – кілька варіантів з сучасними сайтами, медичним наглядом, навіть відеоспостереженням. Але знову ж далеко. Та і відгуки про ці два місця щось мені не дуже сподобалися. Ну і мені було важливо хоча б у вихідний тоді перед відрядженням приїхати, побачити своїми очима, поспілкуватися з персоналом, переконатись, що з татом там все буде добре. Якщо він десь за триста кілометрів – це вже зовсім інше. І вже коли майже змирився з думкою, що мабуть доведеться лишити роботу й нікуди не їхати, згадав, як колись одна знайома розповідала про свого дідуся, якого віддали в пансіонат для літніх людей не у Луцьку, а у Рівному. Назва мені тоді нічого не сказала, я й не звернув уваги. Але тепер вирішив написати їй. Вона відповіла майже одразу – так, є такий будинок для людей похилого віку, «Благодать». Її родина була дуже задоволена. Каже там не просто чисто й спокійно – там людське ставлення. Що медсестри не просто виконують обов’язки, а дійсно піклуються, що харчування нормальне, і що старенькі не сидять цілий день мовчки, а спілкуються, щось роблять, не відчувають себе забутими. Як фільмах прям, реально. Я вперше за кілька тижнів відчув, що в мені з’явилась надія. Почав шукати більше інформації про пансіонат для літніх людей «Благодать», ось цей подивився сайт, знайшов сторінку у фейсбуці, почитав коментарі. Люди писали хороші речі, справжні, не рекламні, що важливо, я такі речі бачу завжди. Вони не ідеалізували, а просто описували, що відчувають спокій за своїх близьких. І я подумав, що то може наш варіант. Довго не тягнув, уже наступного дня зранку подзвонив у будинок для людей похилого віку «Благодать». Відповіла приємна жінка спокійним голосом, без зайвої метушні. Я пояснив, яка ситуація, розповів про тата – вік, стан, що йому потрібно. Мене вислухали, далі почали уточнювати деталі – чи ходить сам, чи приймає ліки, чи має хронічні хвороби. І вже тоді я відчув – тут інший підхід. Не просто черговий номер у пансіонаті для літніх людей, а конкретна людина, яку готові прийняти з її особливостями. Домовились, що приїду на вихідних. До Рівного не так і далеко, трохи більше години машиною. Я попросив сусіда посидіти з татом кілька годин і поїхав. Знаєте… Я був здивований. Це не виглядало як щось пафосне чи штучне. Навпаки – спокійне місце, охайне, невелика будівля, всередині тепло, чисто, затишно. Всі з ким я спілкувався були спокійні, уважні, стримані, але привітні. Ніхто не бігав, не грав «турботу», як це було у пансіонаті для літніх людей у Луцьку, а просто нормально робили свою справу. Показали кімнату – простора, світла, з великим вікном, зручним ліжком, поруч тумбочка, шафа, телевізор. Сказали, що тато буде жити не один – у кімнаті буде ще один чоловік, приблизно того ж віку. Це мене не лякало, навіть навпаки. Я знав, що татові буде трохи легше, якщо буде з ким перекинутись словом.

Найбільше мене переконало, коли я побачив робітницю, яка виконує догляд за пристарілими. Її звали Людмила, років сорока п’яти, досвідчена, впевнена, з нормальним поглядом – не втомлена, не зла, не відсторонена. Вона поспілкувалась зі мною без зайвого офіціозу, але й без фамільярності, ось ця була золота середина. Сказала, що за такими як мій тато тут доглядають індивідуально, контролюють ліки, допомагають з гігієною, годують, якщо треба, не лишають самих. Сказала чесно, що з людьми різне буває, але тут намагаються, щоб кожному було максимально комфортно. От так я і знайшов цей пансіонат для літніх людей, цей промінь життя для таких людей, як ми, як мій батько.

Я повернувся додому з відчуттям, що знайшов те, що шукав. Через кілька днів ми з татом поїхали з Луцька в Рівне у пансіонат для літніх людей «Благодать». Він був мовчазний, не питав зайвого, просто довірився. Переїзд він пережив спокійно, трохи знервовано, але без протесту. Я провів там з ним ще півдня – допоміг розкласти речі, походив територією, подивився, як усе працює. І вже коли сідав у машину, щоб їхати назад, вперше за довгий час відчув щось схоже на полегшення. Відрядження у мене почалося через кілька днів. Я поїхав з важким серцем, але з холодною головою. І от що цікаво – весь час, поки був у відрядженні, я регулярно телефонував і татові, і у будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів, у «Благодать». І кожного разу без жодного сигналу, що щось не так. Тато казав, що все добре, що Люда до нього уважна, що їжа смачна. Казав, що іноді вони з сусідом грають у доміно, що навіть влаштовують короткі прогулянки, коли погода дозволяє. Казав, що персонал ставиться з повагою, без криків і поспіху. Мовляв не очікував, але там справді добре. І що було дуже приємно, одного разу мені самі з пансіонату подзвонили, просто щоб сказати, що в тата був трохи підвищений тиск, але вже дали ліки, стан нормалізувався, все під контролем. Це дрібниця, але для мене вона була важливою. Мене не змусили дзвонити і просити – мені самі подзвонили, як синові, як людині, якій не байдуже. І це відразу дало зрозуміти, що я зробив правильний вибір, що це дійсно достойний будинок для людей похилого віку. За весь місяць – жодної ситуації, яка б змусила мене хвилюватись. Батько був у безпеці, під наглядом, доглянутий, нагодований, і це було головне. Я працював, але знав, що він не сам. І він це теж відчував.

Коли відрядження завершилось, я повертався додому з таким відчуттям, ніби минуло не кілька тижнів, а кілька місяців. Втома була глибока, але зовсім інша, ніж та яку я мав до того. Цього разу без того постійного напруження, без думок, чи тато впав, чи не забув щось, чи не з’їв два рази підряд таблетки. Я нарешті трохи вирівнявся всередині. Але найбільше я хотів одного – побачити батька. У пансіонат для літніх людей «Благодать» приїхав в суботу вранці. Дорога видалась короткою. Я хвилювався, не буду брехати, все одно трохи стискалося в грудях, бо живу людиною, а не папером по звіту. Зайшов у будинок для людей похилого віку, мене впізнали з порога. Посміхнулись, сказали, що тато чекає. Виглядав він охайно, поголений, в чистій сорочці. Очі – ясніші, ніж зазвичай. Спокійний, розповідав, як минали дні, як Люда вранці будить і міряє тиск, як годують тричі на день, все свіже, порції нормальні. Як сусід Микола трохи буркотливий, але з ним цікаво грати в доміно. Казав, що не нудьгує, що час минає швидко. І головне сказав, що спить спокійно, у пансіонаті для літніх людей навіть краще ніж вдома спав!

Я пробув з ним тоді майже цілий день. Ми гуляли територією, обідали разом, я спілкувався з робітниками. Усе було без зайвої показухи, просто стабільно добре. В кінці дня я запитав тата, чи хоче повернутись додому, а він помовчав, потім сказав, що ще трохи побуде тут, бо йому тут спокійно, а мені мовляв треба жити своє життя. Я нічого не відповів, бо розумів, що це не відмовка, не слабкість, це було чесно і з любов’ю. Я поїхав додому з легкістю, яку давно не відчував. Нарешті було ясно: ми обоє в безпеці у цьому пансіонаті для літніх людей, і це давало сили рухатись далі. Що ми і робимо по цей день!