Мене звати Іван Петрович, мені 74 роки. Народився й усе життя прожив у Рівному. Після другого інсульту я майже втратив змогу самостійно рухатися — права рука не працювала, мова порушена, голова запаморочувалась. Дочка щосили намагалася піклуватися про мене вдома, але було видно — їй важко. Тоді ми почали шукати гідне місце, де мені могли б допомогти фізично й морально. Так ми натрапили на приватний пансіонат «Благодать».
Чесно скажу, їхав туди зі страхом. Все ж таки — старість, нове місце, чужі люди. Уявляв собі щось на кшталт лікарні: холод, ліки, одноманітність, байдужість. Але коли мене привезли на вулицю Стельмаха, 26, я ще з подвір’я відчув: щось тут інше. Тиша, квіти, доглянута територія, дерева, лавачки, посмішки персоналу… Це був не дім для людей похилого віку — це був дім з великої літери.
Що мене найбільше вразило:
Догляд. Я ніколи не відчував себе тут тягарем. Медсестри, доглядальниці — уважні, спокійні, завжди з людяністю ставляться до кожного. Вони не просто виконують свою роботу — вони щиро піклуються. Регулярно миють, допомагають з одягом, годують, підбадьорюють словом. І завжди все по-людськи, без поспіху та роздратування.
Реабілітація. До мене приходив реабілітолог, займалися щодня. Заняття не були легкими, але вже через місяць я почав трохи ходити з ходунками. Також займалися з логопедом — тепер я знову можу нормально спілкуватися з донькою телефоном. Це не просто медицина — це друге народження.
Медичне забезпечення. Постійно вимірюють тиск, стежать за пульсом, роблять ін’єкції, коли потрібно. Я маю цукровий діабет — тут розробили для мене дієтичне меню, яке і корисне, і смачне. Таблетки дають вчасно, ніхто нічого не забуває. Медсестри завжди поруч.
Харчування. П’ятиразове, смачне, домашнє. І супи, і другі страви, компоти, навіть іноді домашня випічка. Наче бабуся готує. Можна попросити щось індивідуально — враховують побажання. Жодного разу не було чогось холодного чи несмачного.
Атмосфера. Тут не просто лежать — тут живуть. Спілкування, спокій, підтримка. У кожного є своє ліжко, шафа, тумбочка — але головне не це. Головне — душевна теплота. Тут відчуваєш себе не пацієнтом, а людиною. Є кімната для читання, телевізор, навіть іноді виступають музиканти або показують фільми.
Спілкування з родичами. Моя дочка приїжджає до мене без проблем. Тут немає суворих обмежень — вона приходить, коли їй зручно. Ми сидимо в саду, п’ємо чай. А коли не може приїхати — їй завжди по телефону все розповідають: як я себе почуваю, що змінилось.
Комфорт. У кімнатах затишно, чисто, тепло. Є ванна кімната, зручні ліжка, телевізор, навіть картини на стінах. Вікна великі, світло і гарно. Я люблю проводити час у дворі — там свіже повітря, квіти, лавки. Навіть є альтанка.
Я приїхав у «Благодать» напівзламаним. Зараз — я живу. Так, ще не можу повністю сам себе обслуговувати, але я знову відчуваю, що я є, що я комусь потрібен, що я не залишився наодинці зі своєю старістю.
Якщо хтось із вас шукає місце, де вашим близьким буде дійсно добре — не думайте двічі. Я з Рівного, я бачив багато, але такого рівня турботи не зустрічав ніде.
Після перших тижнів у «Благодаті» я почав помічати те, чого раніше просто не цінував. Можливо, через вік, хворобу, втому… Але тут, серед тиші, турботи й спокою, ніби знову навчився дивитись на життя очима вдячної людини.
Мене часто запитують, чи не страшно було переїжджати у пансіонат. Відповім чесно: було. Але ще страшніше — залишатися вдома, коли ти безпомічний, коли бачиш, як рідні втомлюються, але мовчать. Тут я зрозумів, що справжня турбота — це не тільки любов, а й умови, де тебе не жаліють, а поважають.
У пансіонаті мешкають різні люди. Хтось сюди приїхав після перелому шийки стегна, хтось має деменцію, когось просто нема кому доглядати. Але знаєте що? Тут усі рівні. Тут усі — Люди.
Особливо запам’яталась бабуся Катерина з Костополя — їй 90 років, але вона така жвава, з таким добрим словом, що, коли вона поруч, відразу легше. Ми з нею граємо в доміно, а іноді просто мовчимо на лавці — і цього достатньо. Є дідусь Микола, колишній вчитель фізики — він нам тут справжні лекції читає, хоч ми й сміємось, що він вже давно на пенсії.
Є речі, які варті більше, ніж здається. Наприклад:
Чай із м’ятою, який мені приносять щовечора без нагадувань — бо я люблю саме м’яту.
Теплі шкарпетки, які одна з доглядальниць сама в’язала на зиму.
Спільні пісні на Різдво біля штучної ялинки — хором, без музики, але від душі.
Дзвінок від дочки, після якого медсестра бачить мої емоції і просто мовчки кладе руку на плече.
Це не просто співробітники. Це — люди з місією. Я ніколи не чув тут крику, роздратування чи байдужості. Навіть коли в когось із нас поганий день (а в старості бувають і такі), персонал завжди знаходить правильні слова. Вони вміють і пожартувати, і підтримати, і відчути, коли краще залишити тебе на самоті.
Дуже вдячний медсестрі Олені — вона не лише фахівець, а й добра душа. Знає, хто чим хворів, хто що любить, кому краще дати подушку вище, а кому — трохи пізніше дати сніданок, бо вранці важко прокинутись.
Мій типовий день тут спокійний, без метушні:
Прокидаємося о 8:00.
Ранкові процедури — умивання, чистка зубів, легка зарядка для тих, хто може.
Сніданок — завжди теплий, ситний.
Потім — прогулянка або заняття з реабілітологом. У когось масаж, у когось дихальна гімнастика.
Обід, відпочинок, спілкування або перегляд телевізора.
Увечері — чай, бесіди, іноді співаємо або слухаємо казки, які читає нам пані Людмила.
Лягаємо спати близько 21:00.
Це ритм, у якому тіло та душа заспокоюються.
Мабуть, найголовніше — я перестав боятись старості. Раніше мені здавалось, що старість — це самотність, втрата гідності, залежність. Але в «Благодаті» я побачив інше: старість — це час прийняття, мудрості, переосмислення. І якщо поруч є люди, які тебе підтримають — це не вирок, а нова глава.
Я почав знову мріяти. У моєму віці це вже саме по собі диво. Я мрію ще раз піти з дочкою в парк, відвідати свою стару школу, зробити родинне фото з усіма онуками. І я вірю, що зможу. Бо зараз — я на шляху до цього.
І наостанок…
Я не знаю, скільки ще мені відведено — але точно знаю, що в цьому пансіонаті мені дають не просто роки життя, а життя в кожному дні.
Якщо хтось із вас зараз шукає для себе або близької людини місце, де буде не лише догляд, а й душевний затишок, гідність, повага, не вагайтесь. Я пройшов через усе — і кажу вам від щирого серця: «Благодать» — це не просто назва. Це стан душі.
(від Івана Петровича, пацієнта пансіонату «Благодать», м. Рівне)
Любий мій Артемчику!
Пишу тобі цього листа, сидячи на дерев’яній лавочці під яблунею у дворі. Вітерець сьогодні теплий, сонце лагідне, а в повітрі пахне весною. Саме таким я пам’ятаю наше подвір’я в Рівному, коли ти ще був зовсім малим, бігав босоніж по траві, а я лагодив паркан і жартував, що ти будеш міністром, бо командував усім двором.
Я зараз живу в пансіонаті, який називається «Благодать». Гарна назва, правда? І знаєш, вона не просто красива — вона точна. Тут дійсно є та сама благодать, спокій, затишок, про які я колись читав у книжках, але не вірив, що таке можливо на старості.
Я пам’ятаю, як ти дивився на мене в лікарні після мого інсульту — сумно, тихо, з якимось дитячим болем в очах. А я хотів сказати тобі, що все буде добре, що дід не здається. Але не міг — мова тоді ще не слухалась. Сьогодні я вже можу сказати: дід справді не здався. І не сам, бо мені допомогли. Тут.
Мене тут не просто лікують — мене тут відновлюють. Не тільки тіло, а й душу.
Кожного ранку я прокидаюся і дякую Богові за те, що маю ще один день. Тут я знову вчуся любити життя. Знову почав писати — уявляєш? Я давно не писав нічого, а тепер кожен день занотовую свої спогади в маленькому зошиті. Може, колись подарую тобі — щоб ти знав, ким був твій дід.
А ще я тут навчився бути терплячим. Не до інших — до себе. Приймати свої слабкості, не соромитись сліз, не соромитись допомоги. Це важко — для чоловіка, що все життя був сильним. Але тут я побачив, що справжня сила — не в тому, щоб не падати, а в тому, щоб підніматися знову.
Мене оточують добрі люди. Персонал — як родина. Бабуся Катерина завжди згадує, як у її селі випікали паски, дідусь Микола вчить молодших грати в шахи. Ми разом співаємо українські пісні, слухаємо радіо, читаємо вголос газети. Увечері я часто просто мовчу — але це така тиха, світла тиша, в якій тепло.
І знаєш, я часто думаю про тебе. Про те, як ти виріс, який ти став розумний і чуйний. Я горджуся тобою, мій хлопчику. Пам’ятай завжди: старість — це не страшно. Вона може бути доброю. Все залежить від того, чи є поруч люди, які люблять. А ще — від внутрішнього спокою.
Можливо, ти здивуєшся, але я щасливий. Не так, як у молодості. Інакше. Глибше. Тихо.
Приїжджай до мене, коли зможеш. Тут квітне бузок, а в бібліотеці з’явились нові книжки — згадаємо наші вечори, коли я читав тобі казки перед сном. Я все ще пам’ятаю голос твій, коли ти казав: «Діду, ще одну!»
Знаєш, друже, часто думаю: що таке «достойна старість»? Раніше я б відповів — це пенсія, тепла хатина й спокій. А зараз, проживши кілька місяців у «Благодаті», переживши хворобу, втому, але й зцілення — я скажу так:
гідна старість — це коли тебе не бояться, не жаліють, а поважають.
Коли ти — не «лежачий дідусь», а людина. Зі своїм минулим, зі своїм болем, зі спогадами, які ще мають силу надихати інших.
Я бачу людей, які сюди приїжджають з опущеними очима. Соромляться. Думають, що вони вже ні на що не здатні. Але минає кілька днів — і очі піднімаються, руки тягнуться до ходунків, губи знову пробують усміхатись. Це справжнє чудо. І воно не магічне — воно людяне.
Бо тут не закривають очі на твої труднощі, а відкривають двері до нового життя.
🔹 Допомога — це не соромно.
Просити допомоги й приймати її — це ознака сили, а не слабкості.
Я був звик звати себе «дідом, що не гне спину». А тепер я кажу:
«Я той, хто встає після падіння — не сам, але встає».
🔹 Молодість — не в паспорті.
Я бачив тут 82-річну бабусю, яка вишиває картини, як юна художниця.
І 90-річного дідуся, який щодня тренує мозок математичними задачами.
А є й ті, хто не говорить, але коли чує знайому пісню — сльоза котиться. Бо живе.
🔹 Затишок — це не просто стіни.
Це коли тобі хочеться залишитися. Коли тебе не хочеться забирати.
Моя дочка каже: «Тату, я спокійна за тебе». А хіба не в цьому сенс?
Колись я боявся тиші. Боявся самотності. Боявся, що про мене забудуть.
Тепер тиша — моя подруга. Самотність? Тут її нема.
А замість страху — вдячність.
Вдячність Богу. Дітям. Лікарям. І цьому місцю —
де мені повернули не тільки здоров’я,
а відчуття власної гідності.
✅ Тому, хто пережив інсульт, інфаркт, перелом, хронічні хвороби — тут допоможуть.
✅ Тим, хто доглядає своїх стареньких вдома, але вже виснажився — тут підтримають.
✅ Людям із деменцією, хворобою Альцгеймера — тут є розуміння й фахівці.
✅ Усім, хто хоче, щоб його старість була не покаранням, а завершенням із честю.
Я не герой. Я просто старенький рівнянин, який мав непросту долю й пережив не одне.
Але якщо мої слова когось зігріють, вселять віру — значить, я прожив день недаремно.
Пансіонат «Благодать» у Рівному — це місце, де старість має людське обличчя.
Це не про догляд. Це — про життя.
З любов’ю, мудрістю та вдячністю,
Іван Петрович
мешканець м. Рівне
пацієнт пансіонату «Благодать»