Несподівано відкрили для себе достойний пансіонат для літніх людей у Рівному
Вітаю. Я сама з Київської області, як і мої батьки. Тож коли виникла потреба шукати пансіонат для літніх людей, то шукали тут десь поряд. А потреба була, тому що я з чоловіком мали рятувати бізнес, але і мамі треба був догляд. Тому рішення було прийняти – знайти мамі пансіонат для літніх людей у Київській області, щоб поряд. Ну і обрали ми швидко, думали, що чим дорожче, тим краще. Ага… Це була велика помилка, величезна просто. Я взагалі звикла до того, що за гроші можна отримати якість. Особливо в нашому світі, де все побудовано на сервісі, репутації й результаті. Я працюю у сфері нерухомості вже понад 15 років, через мої руки пройшли десятки мільйонів, я не новачок. І, мабуть, через це мені зараз особливо прикро – бо сама себе переграла. Прийняла рішення про будинок для людей похилого віку емоційно, швидко, без належної перевірки. А в бізнесі так не працює. І в житті теж не повинно. Але тоді ми горіли: чоловік займався логістикою, я в цей час рятувала проєкт у Бучі, який після 2022 висів на волосині, плюс ще один об’єкт у Борисполі – там забудовник зірвав строки, треба було терміново втручатися. Ну і от мама… вона після інсульту стала дуже слабкою, потребувала постійного професійного догляду за пристарілими. Найняти доглядальницю вдома не вийшло – їх просто нормальних немає, наче всі перший день на цьому світі живуть. От ми й вирішили: раз уже так, треба знайти мамі пансіонат для літніх людей і ціни не важливі. Головне щоб було комфортно, під наглядом, з харчуванням і НОРМАЛЬНИМ медперсоналом. Набрали в пошук – «пансіонат для літніх Київська область», подивилися пару сайтів, і обрали той, що мав «елітний» інтер’єр і красиві фото. Обіцяли повний пакет, реабілітацію, індивідуальний підхід. Вартість – не дешева, але на тлі нашого обороту – прийнятно. Я тоді подумала: краще вже платити більше, але бути спокійною. Ага. Спокійною я була рівно три дні. На четвертий мама подзвонила й прошепотіла, що тут щось не те. Сказати більше вона не могла – після інсульту вона погано говорила. Я відклала все – і нараду, і перегляд земельної ділянки і поїхала у той будинок для людей похилого віку. Перше, що побачила, персонал курить на подвір’ї, сміється, хтось щось матюкає у слухавку. Всередині – холодно, не фізично, а по атмосфері. Як у морзі. Стіни білі, але стерильність – показуха, насправді всюди запах старості і ліків, перемішаний з чимось кислим, неприємним. Підлога в коридорі брудна, персонал не в формі, без бейджиків. Хтось проходить повз і навіть не вітається. Маму я застала в кріслі біля вікна. Вона була без ковдри, в старому халаті, який точно не її. Виглядала виснажено. Очі порожні. В кімнаті ще двоє жінок, одна з них щось безперестанку мугикала, інша лежала і кашляла. І ніхто, абсолютно ніхто з працівників, які проходили повз, не звертав уваги. Хоча догляд за пристарілими це їхній прямий обов’язок. Коли я почала питати, чому мама без своєї ковдри, де її ліки, де її речі – ніхто не знав. Ліки, як виявилося, не давали два дні, бо «закінчились, а донька не привезла». Тобто, вони навіть не зателефонували. Просто не давали! Нормально? Зате цей будинок престарілих ціни заломив нормальні! Я зірвалась. Так, я вмію тримати обличчя, вмію бути ввічливою в переговорах, але коли йдеться про мою маму – ніхто не має права ставитись до неї як до бездушного тіла. Я там на місці викликала керівництво, підняла всіх. Їхня «завідувачка» почала говорити щось про труднощі з кадрами, про наплив клієнтів. Клієнтів. Моя мама – не «клієнт». Вона – жінка, яка віддала життя дітям і країні, вона заслуговує на повагу, а не на занедбаний кут з брудною ковдрою і холодною кашею. Та ладно це, ми же звернулись не у державні будинки для людей похилого віку, ми платимо доволі високу ціну за будинок престарілих, а що виявляється? Ну це реально знущання. Ми забрали її вже наступного ранку. Я підключила свою асистентку, ми за ніч зібрали документи, викликали авто. До речі останок грошей я з них витрусила, бо нічого наживатись на хворих. Мама, хоч і слабка, але посміхнулась, коли зрозуміла, що ми їдемо звідти і своє забрали. І от вже вдома, вона за кілька днів буквально пожвавішала. А я сиділа вночі з ноутбуком, відписувала партнерам і паралельно шукала новий пансіонат для літніх людей. І цього разу ретельно. Без емоцій. Як аналізую угоду: перевіряю все, читаю відгуки, вимагаю документи, зв’язуюсь з родичами тих, хто вже там живе. І так я натрапила на пансіонат для літніх людей у Рівному «Благодать». Так, саме у Рівному, в іншому місті. І от знаєте що? Це був єдиний варіант, який я погодилася навіть розглядати, попри те, що він не «поряд», не «зручно», не «п’ять хвилин машиною». Мені вже не було важливо, скільки їхати. Мені було важливо тільки одне – щоби мама була в безпеці, під доглядом, і щоби до неї ставились як до людини, а не як до чергової старої на утриманні. Спочатку сконтактувалася з «Благодаттю» по цьому телефону – (098) 859-68-72. Пишу як є, знайшла телефон на їхньому сайті – https://pansionat-blagodat.com.ua/. Розмова зайняла хвилин тридцять – не тому що тягнули час, а тому що задавали правильні питання. І не «вона в пам’яті чи ні?», як в попередньому пансіонаті для літніх людей, а який діагноз, який догляд був до цього, які ліки, які звички, що її дратує, яка їй постіль зручніша – м’яка чи тверда. Люди не просто збирали інформацію. Вони працювали. І робили це краще, ніж деякі медичні установи, з якими я мала справу у своїй практиці. Ну і я звісно розказувала, який нам потрібен будинок для людей похилого віку, що Рівненська область це інша область від нас, що у мене робота, бізнес, мало часу, що я маю довірити вам найцінніше. Вони мене запросили, скинули адресу – місто Рівне, вул. Володимира Стельмаха, 28a. І так, я приїхала подивитись цей пансіонат для літніх людей у Рівне особисто. Без попереджень. Ніхто не влаштовував мені театру. Перше враження – територія. Чиста. Без сміття, без цього типового відчуття занепаду і головне нічого лишнього, ніякого пафосу, ніякої оцієї картинки, за якою ховається непрофесійність. Знаєм просто уже. Далі. Кімнати – не лакшері, але все продумано. Ліжка зручні, санвузли нормальні, не совок, і що мене вразило – запаху немає взагалі. Це дрібниця, поки не заїдеш у типові державні будинки для людей похилого віку, де навіть дихати не хочеться. Персонал – у формі, чистий, не загнані, не агресивні. Лиця адекватні, добрі. Зі мною говорили спокійно, чітко, без оцих «ну якось воно буде». Або знають, або кажуть чесно, що уточнять. Для мене це маркер – якщо люди не брешуть, значить їм можна довіряти.
Я привезла маму через кілька днів. І вже в перші дні мама почала… відновлюватись. Не фізично – це складно після інсульту, а емоційно. Вона почала їсти, спати, посміхатись. Я бачила її і розуміла, що саме це я й шукала. Догляд за пристарілими у Рівному вийшов на багато рівнів вище, ніж у тому «пансіонаті», просто небо і земля. Тут проявляють турботу, забезпечують тишу без істерик і хамства. Медсестра мені щодня звітувала у Viber: які ліки давали, що їла, який настрій. Не шаблони, не «усе стабільно», а нормальні, людські звіти. Так, як має бути, коли мова про твою близьку людину. Ми з чоловіком приїжджали як могли, бо все таки бізнес забирав купу часу. Мама там виглядала краще, ніж останні кілька місяців вдома. І тепер ми працюємо спокійно. Бізнес не чекає, але я більше не прокидаюсь серед ночі з думкою, чи мама встала, чи не забула випити ліки, чи не впала вона в туалеті. Вона під наглядом, все таки я упевнилась, що це достойний будинок-інтернат для громадян похилого віку та інвалідів. І я можу займатись справами – і робити це з ясною головою, без параної.
Минув місяць – навіть трохи більше, півтора, якщо бути точною, бо я веду все в календарі, в мене кожен день розписаний по годинах, і це не просто слова, а реальність, в якій я живу вже багато років. І от за ці півтора місяця я побачила те, у що, чесно, не дуже вірила з самого початку. Мама, після тяжкого інсульту, після того, як ми думали, що вона навряд чи коли-небудь ще зможе щось робити самостійно, – встала. Вони там у пансіонаті для літніх у «Благодаті» зробили те, що не вдалося нам удома і що повністю проігнорували в тому «елітному» пансіонаті. Не було чарівної таблетки, не було обіцянок на першій зустрічі типу «ми все відновимо», як це люблять робити інші будинки для людей похилого віку. Була чітка система, розпорядок. Постійний фізіотерапевт. Розробка кінцівок. Робота з логопедом. Харчування. Контроль тиску, навантаження – дозовано, як має бути. І найголовніше – терпляче ставлення. Не «виховательський тон» не штучна усмішка – а людська послідовність. Вони просто робили свою справу, не просто прийшли чи приїхали в Рівне на роботу у пансіонат. Я приїхала якось на чергове відвідування, планово, без попереджень. І тут мені кажуть «Ваша мама сьогодні сама вийшла в їдальню». Думаю, жартують. Захожу – а вона сидить за столом, тримає ложку, акуратно їсть, поруч сидить ще одна бабуся, вони про щось говорять. Отак. Я була приємно вражено, чесно.
Після цього я серйозно переглянула свої підходи не тільки до медицини, а й до делегування. Ми часто у бізнесі намагаємося все тримати під своїм контролем, бо боїмося, що хтось зробить гірше. І, чесно кажучи, в 80% так і є. Але ці люди у цьому пансіонаті для літніх людей в Рівному – виключення. Їм можна довірити те, що для тебе найважливіше. І це коштує значно більше, ніж просто оплата послуги. Мама залишилась у «Благодаті» ще на місяць – вже не як «лежача», а як звичайна мешканка, яка потребує мінімального нагляду. А я тепер інвестую в ще два нових об’єкти, запускаю напрямок під здачу в довгострокову оренду, і вперше за довгий час роблю це зі спокійною головою. Бо знаю: найцінніше – в надійних руках. «Благодать», цей пансіонат для літніх людей це промінь життя для моєї мами, а отже і для мене. Тепер якщо що – тільки сюди!