Після інсульту у 43 я знову воджу машину: дякую реабілітаційному центру після інсульту «Благодать»
Мені 43 роки і я уже пережив інсульт. Не дивлячись на те що я молодий і все таке, це зі мною сталося і мені потрібен був центр реабілітації після інсульту, у Рівному чи Луцьку, щоб недалеко. Сам я з Луцька, і тому моя дружина для мене спочатку тут шукала реабілітаційний центр після інсульту… І знайшла один. Це був жах, це була марна трата часу і грошей, мені шкода за це, а дружина казала, що шкода тільки що так зі мною поступили вони, не допомогли і час ми згаяли. Але на щастя ми потім знайшли куди звернутись, у пансіонат «Благодать» у Рівному, він же і реабілітаційний центр після інсульту, у Луцьку таких немає закладів, щоб були прям такому рівні. Але спочатку про той перший жах розкажу, бо я не маю про це мовчати, я маю радити людям, таким як я, всім, старим, молодим, бо інсульт нікого не щадить. Коротше про перший центр. Він наче існував лише для того, щоб виглядати «солідно» на фото. Кольорові буклети, захоплені відгуки на якомусь сумнівному форумі про реабілітаційний центр після інсульту на Закарпатті (?? до чого це), красивий логоти – і все. У реальності я потрапив у напівпорожню радянську будівлю з облупленою штукатуркою, запахом лікарняного спирту й розкладом, який нагадував військову казарму. Реальної діагностики не було: мене оглянули за п’ять хвилин, тикнули пальцем у загальний графік і запевнили, що «прилади зроблять усе самі». Насправді прилади виявилися двома тренажерами 90‑х років і електростимулятором, який постійно вимикався через стрибки напруги. І не була і не реабілітація після інсульту і не санаторій, це шось середнє по-радянські, що дуже дивувало. Щоденний «сеанс» починався з черги, бо пацієнтів було більше, ніж ліжок. Лежиш у коридор – чекаєш, поки закінчиться чужа процедура. Потім поспіхом сідаєш, намагаєшся бодай трохи розім’яти руку, але медсестра вже підганяє – давайте швидше, наступний за вами… Усе відбувалося потоково, без пояснень і без індивідуального плану. Я питав, чому мені роблять саме ці вправи, а не інші, але у відповідь чув стандартне «Так усім допомагає, така маж бути реабілітація після інсульту». Після другого тижня зрозумів, допомагає тільки керівництву центру збирати оплату. До речі згодом це підтвердила ще людина одна з інтернету, жінка приїхала з Києва на реабілітацію після інсульту і у відгуку про це написала, так ще й доплати вимагають! А побут там теж був провальний, якщо це можна побутом назвати. Ліфти постійно ламалися, тому пацієнти з обмеженою мобільністю, як я, лишалися заблокованими на поверхах. Харчуванн – каші без смаку, чай, що нагадував теплу воду, і котлета раз на день. Реально, уж краще реабілітація після інсульту в домашніх умовах чим таке… Фізіотерапевти приходили втомлені, давали мінімальні вказівки й зникали. Увечері на всіх наглядала одна медсестра, яка фізично не встигала реагувати навіть на дзвінки кнопки виклику, які працювали там до речі через раз. За три тижні прогресу не було зовсім, права рука й далі нечутлива, ходив нестабільно, настрій упав нижче плінтуса. Ми з дружиною підрахували витрати і зрозуміли, що спонсоруємо пусту обіцянку. Бо ціна перебування в реабілітаційному центрі тому була досить таки кругленька. Коротше я повернувся додому, прогрес був мінімальним, за той час, що я там пробув мав би вже оговтатися, але… мажмо шо маємо. Тому далі сидів удома два дні й тупо гуглив, аби не зависнути у відчаї, читав про реабілітаційний центр після інсульту в Черкасах, Вінниці, Київській області, навіть читав про реабілітаційний центр для військових, хоча я не військовий, але чисто з цікавості. І от чомусь не додумався шукати реабілітацію після інсульту у Рівному, а все ж у Луцьку теж шукали… Дружина паралельно обдзвонювала знайоми – так сплив ще один «фаховий» центр у Луцьку, який хвалили рекламні сайти (і все на цьому). Цього разу обіцяли авторську методику «ускореної нейрореабілітації», на презентації все виглядало по‑сучасному як завжди – гарні скляні двері, посмішки адміністраторів, планшети замість папки з історією хвороби. Підкупила й локація – п’ять хвилин від дому, начебто зручно не тільки мені, а й дружині, котра носилася між роботою, дітьми й моїми вічними оглядами.
Розчарування прийшло ще до кінця першого тижня. «Авторська методика» реабілітації після інсульту виявилася набором групових занять, де людей різного ступеня важкості ставили перед одною й тією ж шведською стінкою й просили «робити рухи синхронно». Фактично це виглядало як гуртова зарядка без жодного обліку особистих обмежень. Коли я пробував повідомити про біль у плечі, інструктор, не дивлячись, радив «не перенапружуватися» і йшов до наступного пацієнта. Болюче плече наступного ранку вже не піднімалося взагалі, лікар оглянув м’яко кажучи формально та порадив «відпочити день‑два» і все, план-фікс не змінився. Таке відчуття, ніби я приїхав на якусь безкоштовну реабілітація після інсульту, на щось «халявне», так ні! Тут теж була своя ціна перебування в реабілітаційному центрі, теж їм платили гроші, а що далі? А дал – гірше. У середу на кухні зламався холодильник, їжа скисла, але обід усе одно роздали, мовля «економіка». І от будь-ласка, двоє людей отримали харчове отруєння, ну а я відбувся лише легким болем у животі, проте від цього програма реабілітації після інсульту «для зміцнення мускулатури» не призупинилася. Увечері температура піднялася до 37, – черговий фельдшер записав у картку «реакція на фізнавантаження» й запропонував парацетамол за додаткову плату. Який блін парацетамол при температурі 37,5, вони в своєму розумі? Звісно я відмовився.
Найгіршим став кінець другого тижня перебування в тому центрі реабілітації після інсульту у Луцьку, якщо його взагалі можна так назвати, коли менеджер виставив нам рахунок за «невраховані послуги»: одноразові маски, вітамінний коктейль і «поглиблену діагностику» (яку, як виявилося, зробили планшетом з додатком калькулятора пульсу). Захотіли суму, щ перекрила початковий договір майже удвічі. Дружина тихенько підрахувала, що за ці гроші ми могли б найняти особистого реабілітолога на місяць і тривалість лікування після інсульту була б меншою ніж тут. Ну і пішла до адміністратора добиватися пояснень. Вони сперечалися довго, зрештою менеджер почав натякати на «негативну кредитну історію» та погрожувати штрафами за щось там поламане. Дружина не витримала й висунула ультиматум: або повертають хоча б частину переплати, або ми викладаємо реальні фото вашого типу центру реабілітації після інсульту та історію отруєння у соцмережах із тегами місцевих ЗМІ. Після цього тон розмови різко став лагідним, повернули третину суми та підписали якийсь акт задоволення послугами, документ, який я принципово не підписав, залишивши порожнє місце.
Додому я повернувся із запаленням плечового суглоба, втратою маси ще у два кілограми та повною апатією. Той центр реабілітації після інсульту показав, що блискучі вивіски та маркетинг нічого не варті, якщо за ними стоїть банальна економія на безпеці пацієнтів. Ми з дружиною закрили тему «швидких диво‑методик» раз і назавжди. Знову сів за реабілітацію після інсульту в домашніх умовах, знову повільний прогрес і купа роздратування.
По‑справжньому усе змінилося після того, як ми надибали на пару розгорнутих відгуків про реабілітаційний центр, не у Луцьку, а у Рівному «Благодать» – https://pansionat-blagodat.com.ua/ Люди детально описували процедури, розклад, ефект, а не просто «допомогло, дякую». Ми з дружиною склали список запитань і зателефонували адміністратору. Дивно, але замість розмитих обіцянок почули чіткі цифри й факти, скільки годин на день займаюся фізіотерапією, коли буде контроль МРТ, який фахівець відповідає за кожен напрям. Усе це надіслали ще й на пошту за нашим проханням. І от за два дні ми вже їхали з Луцька до Рівног в центр реабілітації після інсульту – я з налокітниками і ортезом, дружина з пакетом медичних довідок. Перші кроки у «Благодаті» нагадували авіа‑чек‑ін, але без «гемору», а все як треба: здаєш аналізи, фахівець із реабілітаційної медицини знімає відео ходи під різними кутами, паралельно логопед перевіряє дикцію, психолог заповнює тест на тривогу. Зібрали консиліум і ще в той же вечір видали друкований план на перші два тижні, розписаний по годинах. Там чорним по білому: цілі, проміжні маркери, відповідальний фахівець, орієнтовна дата перегляду. Психолог одразу попередив, що марафону без «плато» не буває, головн – фіксувати навіть міліметрові зрушення, бо вони накопичуються.
Ранок у центрі реабілітації після інсульту починався зі спостереження за пульсом і тиском. Після розігріву мене переводили у зал ЛФК з підвісною системою – ходити можна було без страху впасти. Далі кабінет де була терапія на руки. Там тренувалися рухи виконувати. Окремо підсадили на ерготерапію – збирання пластикових моделей, приготування кави однією рукою, тренування письма на планшеті з силовим сенсором. Лікар казав, що побутові навичк – це не другорядне у реабілітації після інсульту, а найкоротший шлях повернути мозку «карту» тіла. До кінця третього тижня я міг самостійно застібнути блискавку на куртці. Радість від таких дрібниць працювала краще за будь‑які пігулки від апатії і реабілітація після інсульту почала все швидше показувати результати.
Паралельно логопед мене змушував читати вголос новинні тексти і тут же переповідати зміст своїми словами. Це прокачувало увагу і дрібну артикуляційну моторику одночасно. Психологічна частина не виглядала як «сеанс на кушетці – радше як коучинг. Ставили короткі досяжні цілі, фіксували, святкували. Раз на тиждень тут у центрі реабілітації після інсульту в Рівному з Луцька приїжджала дружина, тоді збиралася команда зі мною й дружиною, переглядали дані, відео прогресу й коригувала план. Я усвідомив, що вперше беру участь у процесі, а не просто відпрацьовую призначення. Через півтора місяця зробили контрольну МРТ та порівняли знімки: зона ішемії стабільна, поруч нові якісь там судини, тобто це було добре. Фізіотерапевт дозволив перейти на бігову доріжку без страховки. Я не біг, звісно, але вперше з моменту інсульту пройшов кілометр за шістнадцять хвилин. Пальці правої руки стискали еспандер до 18 кг, тоді як при надходженні було лише 4. Дрібниця, але факт: можу відкривати кришку пляшки без болю і тремору. За таку коротку тривалість лікування після інсульту це було щось неймовірне!
Через чотири місяці після старту у центру реабілітації після інсульту «Благодать» я сів за кермо автомобіля в супроводі інструктора. Тестова поїздка тривала пів години містом: зупинки, повороти, парковка. Інструктор записав на відео та дав поради, як оптимізувати обертання шиєю і кут огляду. Свідоцтво від невролога про готовність до водіння поклало кінець періоду «транспортної ізоляції». А фінальна оцінка моєї реабілітації після інсульту відбулася на шостому місяці. Цифри опущу, бо там муторно все, я не розуміюсь на цьому всьому. Скажу так. Ходжу без ортеза, у спортзалі вже працюю з гантелями п’ять кілограмів. На роботі повернувся до повноцінного навантаження – встигаю закривати звіти, вести перемовини і навіть проводити онлайн‑презентації. Колеги, які бачать мене вперше після перерви, кажуть, що виглядаю трохи стрункішим, але ніяк не «після інсульту». Увечері бігаю з дітьми у дворі, тримаю м’яча правою рукою, хоча ще пів року тому думка про це здавалася фантастикою. Зараз підтримую форму домашнім комплексом і раз на місяць приїжджаю у реабілітаційний центр після інсульту в Рівне з Луцька, у «Благодать», на контрольну сесію.
Коротше підбиваючи підсумок, можу сказати, що центр реабілітації після інсульту «Благодать» не робила чудес у прямому сенсі слова, вони просто дуже грамотно організували систему, де кожен крок вимірюється й підлаштовується. Тому раджу дуже, якщо така необхідність є. «Благодать» знаходить у Рівному на вул. Володимира Стельмаха, 28А. Кому треба ось контактний номер – (098) 859-68-72, дзвоніть, дізнавайтесь. Щасти!