Якщо вам треба перевезення лежачих хворих в Рівному, не ведіться на перших ліпших, краще зверніться у «Благодать»
Хочу вам розказати свій досвід користування таксі для інвалідів у Рівному. У мене донька інвалід , і якщо раніше ця проблема не стояла так гостро, скажемо так, то якось у нашому житті змінилось де що, і мені треба було знайти де є медичне таксі в Рівному. Я вирішила звернутись до перших, хто попався, бо часу не було. І от поті я про це дуже пожалкувала… Зараз розкажу вам усе, як було, як на духу. Бо коли живеш роками з дитиною, яка не може сама сісти, встати, піти , то звикаєш усе продумувати наперед… Кожен крок, кожну хвилину . Але життя таке, що іноді навіть коли ти плануєш усе до дрібниць бувають ситуації , коли просто мусиш діяти швидко, бо вибору немає. Так от, тоді якраз був такий день. Потрібно було терміново їхати в лікарню – не планово, не за розкладом , а просто негайно. У доньки піднялася температура, дивна така, з судомами, і я злякалася. Вона не може сама нічого сказати , але я бачу по очах, що щось не так. І серце мені обривається. Тому тут треба було не просто їхати, а треба спеціалізоване перевезення лежачих хворих. Я тоді металася по квартирі, і перше, що зробила – намацала телефон і вбила в пошуку «медичне таксі Рівне». Перше, що вилізло, те й набрала . Я не читала відгуків, не питала ні в кого – не було часу на це. У голові лише думка: «Лише б швидше до лікарні». Вони сказали, що приїдуть через 20 хвилин. Прийняла це як чудо. А мені треба було зараз . І от це «зараз» обернулося мені болем і злістю на саму себе. Я тоді зрозуміла як у нас із перевезенням лежачих хворих у Рівному все погано…
Таксі приїхало не через двадцять хвилин, а через сорок. Я вже готова була нести її на руках, ловити попутки, не знала, що робити. Водій не вибачився, нічого не пояснив, тільки кинув коротке «вибачте, затримались» – і то , не дивлячись в очі. Машина була стара, занедбана, це точно не медичне таксі, такого не має бути і вже тоді я мала б подумати, що щось тут не так . Але тоді мені було не до того, мені головне було швидше. Коли почали доньку намагатись посадити у машину – от тоді й почалось найгірше. Я просила обережно, пояснювала, що вона дуже чутлива, кожен рух для неї це нестерпний біль. А він… він просто підняв її як мішок . Без підтримки шиї, без підкладки під спину. Я кинулась допомагати, але водій був грубуватий і сказав , щоб я не заважала. У мене всередині все кипіло, але я стояла, стискаючи кулаки, бо хотіла лише доїхати. Не було сил сваритись. Донька зойкнула, хоч вона це робить дуже рідко, і я тоді відчула, як в мене починає трястися підборіддя. Це таке в нас транспортування хворих в Рівному ?? Що це за жах взагалі! Сама дорога, то був ще один жах. Машина тряслась, як стара консервна банка. Підвіска геть мертва, дороги, як після бомбардування і я бачила , як при кожній ямі її тіло здригається, ну це не може бути таким медичне таксі, ні. Я доньку тримала, підтримувала голову, клала свою руку під її спину, аби хоч якось пом’якшити це пекло. А водій ще й слухав радіо, реготав, щось коментував собі під ніс. Як так можна працювати з людьми , які потребують не просто послуги, а людського ставлення, трохи тепла, елементарного розуміння ? Коли ми приїхали, я вийшла з машини з тремтячими ногами, ніби мені відбили душу. Донька лежала втомлена, бліда , очі скляні. Її більше боліло, ніж до поїздки. І тоді мене накрило . Я себе гризла весь день. За те , що не подзвонила до інших людей, за те, що не перевірила хто це і що це за таке таксі для інвалідів , за те що не послухала свою інтуїцію. Це ж я , її мама. Мама має бути бронею. А я, як дурепа, поклалась на перше-ліпше . Через мою поспішність вона страждала. Я не могла пробачити собі той день. Навіть коли ми вже були вдома, навіть коли лікар сказав, що все минулось без ускладнень – біль в мені не вщухав . Я сиділа біля її ліжка і думала: чому так ? Чому, коли люди створюють такі сервіси – не розуміють , що це не просто перевезення, це транспортування хворих ? Це відповідальність. Це – життя людини. І я пообіцяла собі, що більше ніколи не дозволю нікому так поводитись з моєю дитиною. Але ж … Невдовзі треба було виписуватись із лікарні і треба було думати , я доставити доньку додому. Бо звичайне таксі нам не підходить, знайомих із спеціальною машиною в мене немає , чоловік мій помер, ми самі залишились, та сестра ще , в якої своїх проблем по вуха. Вона як не плаче, то біжить кудись , та й далеко живе, а доньку не пошлеш таку дорогу без нормальних умов . І я знову відчула оте знайоме стискання в грудях – тривогу, як перед бурею. Стояла біля вікна палати , дивилась на сіру лікарняну парковку, де постійно метушились чужі люди, чужі машини , а мені треба було знайти інше таксі для інвалідів в Рівному – тих , хто зрозуміє , хто не просто приїде і «перевезе» , а поставить себе на моє місце, чи хоча б спробує.
І от тут сталося те , чого я давно не відчувала – мені дехто порадив доброго перевізника, медичне таксі у Рівному . Не з реклами, не з оголошення, не з глянцевих буклетів . А просто так по-людськи. Медсестра яка заходила до нас кілька днів поспіль, якось ніби між іншим сказала, що бачила , як вчора забирали чоловіка на каталці, і як то гарно все зробили – в білих сорочках , спокійно, без крику, все злагоджено. Каже , то було таксі для інвалідів від пансіонату “Благодать”, яке у нас тут в Рівному на вулиці Володимира Стельмаха, 28a знаходиться . І навіть потім додала, мовляв , то не просто пансіонат, а місце, де до людей ставляться, як до людей . Я тоді не дуже повірила , бо вже один раз обпеклась. Але щось у її голосі, в тому, як вона це сказала , дало мені надію . Знайшла я їхній номер на сайті https://pansionat-blagodat.com.ua/perevezennya-lezhachih-hvorih-v-rivnomu-ta-oblasti/ ось це їхній номер – (098) 859-68-72 , і чесно кажучи набирала з острахом . Але розмова одразу пішла по-іншому. Ніхто не перебивав, не поспішав. Спочатку все розпитали про доньку – скільки років , яка вага, чи може сидіти, які особливості . Не для галочки, не механічно, а з увагою. Спитали, з якого поверху треба буде забрати, чи є ліфт , чи треба носилки. Я навіть відчула , що мені хочеться плакати – не від болю, а від того, що вперше за довгий час хтось просто слухав . Не перебивав, не вчив, як жити , не тицяв ціни, а слухав. До речі ціни за перевезення лежачих хворих у Рівному я дуже різні , у перших так взагалі ціна не відповідала їхньому сервісу . А от тут уже все на висоті! Ми тоді домовились на обідню пору . І уявіть собі вони приїхали вчасно. Не на пів години пізніше , не «ще п’ять хвилин», не «ой, у нас форс-мажор» . Рівно в той час, як домовились. Ось що значить відповідальний підхід до транспортування хворих . Вийшли двоє чоловіків – охайні, в уніформі, спокійні, зосереджені . Один з них одразу підійшов до мене , привітався, спитав, як себе почуває донечка . Це були не просто слова. В очах у них не було байдужості. Навпаки , ніби вони самі це пережили або бачили багато разів. І я відчула, шщо я можу їм довіряти. Вони піднялися до палати, не галасували, не лякали інших хворих . Обережно перевірили, як краще перемістити мою донечку з ліжка. Вони робили це так , ніби її торкались руки, які все розуміють . Не було жодного різкого руху, жодного роздратування. Донька дивилась на мене , а я на неї і ми обидві були спокійні . Вперше за довгий час. Бо якби я могла , я б розцілувала тих людей – за те, як вони з нею поводились.
Їхнє таксі для інвалідів – чисте, просторе , із спеціальним кріпленням, ременями , навіть плед був, якщо раптом холодно . Підклади під голову, підтримка для ніг – усе продумано. Водій їхав обережно, ніби він займається перевезенням лежачих хворих по Рівному все життя, ніби везе кришталеву вазу . Жодного різкого гальмування, жодного матюка з вікна. І я сиділа поруч, тримаючи доньку за руку, і в мені щось ніби розпускалось . М’яке таке, спокійне. Я навіть не одразу зрозуміла – це довіра. Та, яку давно втратила . Додому ми доїхали швидко. Вони не просто висадили нас біля під’їзду , а занесли доньку в квартиру, поклали на її ліжко, переконались, що їй зручно , що все гаразд. Навіть не поспішали піти , поки я не сказала, що все добре . Попрощались по-людськи. Я розрахувалась , ціна дійсно відповідає якості, така яка має бути за таксі для інвалідів у Рівному . А коли двері за ними зачинились я відчула, що світ не такий вже й безнадійний . Що є ще люди, яким не байдуже . І що є в цій країні місце, яке зветься «Благодать» і воно справді відповідає своїй назві.
Минуло кілька тижнів після того, як нас виписали з лікарні. Життя поступово входило у своє звичне русло – не просте , але рідне. Знову ті самі ранкові процедури , ті самі ліки по годинах, ті самі погляди через вікно на дерева . І тоді я зважилась на дещо . Сказала собі: а чому б і ні ? Погода хороша, донька почувається більш-менш , є гарний парк на околиці міста . Маленьке щастя, яке для когось – звичне, а для нас – подія. Ми вирішили на пікнік поїхати .І я знову набрала «Благодать» щоб викликати медичне таксі. Я пояснила, що ми хочемо не в лікарню, а просто на природу, подихати , посидіти, побути серед людей і дерев . Вони не здивувались, не перепитували сто разів, а сказали : так, звичайно, ми вас підтримаємо. І знову усе було чітко , злагоджено, ніби ми були не клієнтами, а добрими знайомими , про яких пам’ятають і яким щиро раді . Приїхало наше таксі для інвалідів вчасно, як завжди. Знову теплі очі , турботливі руки . Все пройшло так само чудово! І посиділи ми , настрій був ну дуже хорший. Коли повертались на тому ж медичному таксі – знову жодних проблем. Все пречудово , тому я їх усім рекомендую.
З того часу минуло вже трохи часу . І ми неодноразово ще зверталися до «Благодаті». В лікарню , на обстеження, на день народження доньки , коли хотіли з’їздити кудись. І кожного разу – як вперше, як диво. Тепер «Благодать» у Рівному і таксі для інвалідів від них – це не просто служба. Це ті , хто навчили мене знову довіряти людям. І трохи – світові .