Моя реабілітація після інсульту в Рівному: як мене поставили на ноги
5 років тому я пережив інсульт. На щастя, він не зломив мене повністю, але наслідки були. І тоді моя сім’я вирішила знайти для мене реабілітаційний центр після інсульту тут, у Рівному. Та виявилось, знайти хороших фахівців не так просто… Навіть через знайомих! Коротше хтось там дружині порадив реабілітаційний центр після інсульту в Черкасах, типу хороший, там витягують навіть тяжких. Ну почала мене вона вмовляти, коротше погодився. І я не знаю, чи то ми переплутали і попали не в той центр реабілітації після інсульту, що радили, чи що таке, але то був жах… Я зараз розкажу.
Мене привезли туди, і з перших хвилин щось у мені стиснулось. Не з переляку – з інстинкту. Якийсь внутрішній радар одразу запищав – не тут, не тим шляхом. Зовні – звичайна будівля, сіра, стара, з облупленою штукатуркою. Але те, що ховалось всередині, зовсім не нагадувало реабілітаційний центр після інсульту. Там пахло не надією, не турботою, не ліками – пахло забуттям. Іще з порогу мене вдарив запах гнилої вологи, перемішаний із чимось різким, аптечним, ніби щойно розлили й не витерли спирт із настойками. Поруч стояла вішалка з обшарпаними куртками – безформними, немов належали не людям, а просто оболонкам.
Санітари не поспішали, все відбувалося мляво, без зайвих слів, ніби мене сюди не привезли, а скинули, як валізу з автобусу. І вже коли мене везли по коридору – повільно, скриплячим візком – я ловив погляди людей. Тих, хто тут працював, і тих, хто лежав. І найстрашніше було не те, що всі виглядали втомленими. Страшно було те, що в жодному обличчі не було зацікавлення. Жоден погляд не зупинився на мені довше, ніж на кілька секунд. Ніби я черговий, нічим не гірший, але й точно не вартісний більшої уваги. Просто наступний. І тоді я почав розуміти, чому порадили сюди приїхати – бо ціна перебування в реабілітаційному центрі тут була невелика. Ну от воно й зрозуміло тоді все…
Палата. Я пам’ятаю, як мене вкатили туди, і перше, що я відчув – холод. Не фізичний, а той, що з’являється, коли розумієш: тут живим не пахне. Тут усе застигло, як вода в калюжі, що давно висохла. Чотири ліжка. Вікно, що погано зачинялося. Стара тумбочка з облупленим ламінатом. І люди. Один лежав мовчки, вдивляючись у стелю, так ніби вона мала щось відповісти. Інший бурмотів щось уві сні, дриґав ногою. Третій дихав уривчасто, як мотор. І я – п’ятий, новий елемент у цій заціпенілій системі. Клянуся, реабілітація після інсульту в домашніх умовах була б набагато кращою, ніж це…
Перші години ще було якось терпимо. Я намагався знайти в усьому логіку. Вигадував собі пояснення, мовляв, це лише початок, адаптація, потім стане краще. Але нічого не ставало краще. Мені ніхто не сказав, що буде далі. Хто зі мною працюватиме, коли почнеться реабілітація після інсульту. Мене навіть не спитали, як себе почуваю. Було враження, що я частина меблів, яку переставляють із кімнати в кімнату, доки знайдеться місце. Наступні дні зливались в одну тягучу, важку масу. Мене ніби замотали в ковдру часу, який не рухається. Я прокидався вранці й не знав, який сьогодні день. Мені приносили їжу, і я не міг її їсти. В роті все злипалося, їжа була або занадто солоною, або прісною, як вата. Одного разу я не доїв кашу – просто не міг проковтнути. Наступного дня її поставили знову. Холодну. Ту саму! І я зрозумів, що це не помилка. Це – система. Система покарань. Тут не заохочують. Тут карають за те, що ти – незручний. Здається, що навіть безкоштовна реабілітація після інсульту у Києві чи де там таке є, навіть там краще ніж тут було…
Фізичні вправи проводили абияк. Якщо фізіотерапевт приходив, то так, ніби робив мені послугу. П’ять хвилин – підняти руку, зігнути ногу, покрутити тулуб – і зникав. А потім був сам. Я, мій зламаний рух, моє мовчання і страх. Бо найстрашніше було не те, що болить. Найстрашніше – коли не розумієш, чи взагалі стане краще. Мене повільно почала залишати надія, що мені хоч якась реабілітація після інсульту допоможе вже. Вранці я вже не чекав сніданку, не чекав нікого, не чекав нічого. Просто лежав ы слухав. Хтось кашляв у сусідній палаті, ще так сухо, довго, так, ніби душа виходила. Хтось кричав щось невиразне вночі і той крик різав не вуха, а мозок. Стіни були тонкі, як папір. Було відчуття, що всі ми в одній великій коробці, без виходу. Це не те що медичний центр, це навіть не санаторій для реабілітації після інсульту, це просто місце болю, серйозно. Найбільше от мене вбивав контраст. Я пам’ятав, ким я був. Ще пів року тому я водив машину, міг зібрати стелаж, поїхати на риболовлю. А тут я лежав і не міг дотягнутись до ковдри, якщо вона сповзала з ноги. І кожного дня це приниження ставало частиною мене. Я почав уявляти себе тінню, а не людиною. Просто рештками чогось, що колись рухалося, мало голос, характер. Зараз – тільки оболонка. Коли приїжджала у цей реабілітаційний центр після інсульту з Вінниці дружина – я збирав у собі залишки волі. Примушував м’язи обличчя згадати, як посміхатись. Вона була моїм дзеркалом. І в її очах я бачив, як я змінююсь. Як вона спершу ще вірила, ще щось питала, щось занотовувала. А потім усе частіше мовчала. Все довше сиділа біля мого ліжка, не дивлячись мені в очі. І тоді я зрозумів – я їй страшний. Не тому, що я страшно виглядаю. А тому, що вона не впізнає в мені того, кого любила.
Повернення додому вже не здавалося порятунком. Ми не знали, куди далі. І той момент – коли родина вирішила, що треба знайти санаторій для реабілітації після інсульту, щось інше, щось краще, був не надією. Це була капітуляція. Ми шукали вихід, бо варіантів більше не залишилось. Не тому, що вірили, що десь добре. А тому, що вже неможливо було залишатись у тому, що було.
Після того, як вони мене забрали, вдома було ніби легше, але не краще. Я знову лежав, уже в знайомому ліжку, де колись читав газети, дрімав у вихідні, дивився фільми. Тепер це ліжко стало точкою мого мовчазного існування. Я майже не говорив. Не тому що не міг, а тому що не було слів. Іноді ловив себе на думці, що просто дивлюсь у стелю й рахую тріщини. Бо більше нічого не залишалось – ні дій, ні руху, ні майбутнього. Родина шукала щось, то якийсь реабілітаційний центр після інсульту на Закарпатті, то у Вараші, то навіть реабілітаційний центр для військових. Я чув, як дружина щовечора говорила з кимось по телефону, як щось виписувала в зошиті, як перечитувала коментарі в інтернеті, радилась з кимось. А потім прийшло дещо – ніби з іншого простору. Хтось знайомий, жінка з роботи дружини, чи то троюрідна сестра її подруги, розповіла про центр реабілітації після інсульту у Рівному. Називається «Благодать». І от тут щось зачепило.
Спершу ми вагались. Бо вже обпеклись. Бо було страшно – знову кудись везти, знову довіряти. Але та знайома жінка – вона сама пережила подібне. Її батько після важкого інсульту за кілька місяців там не просто встав, а почав ходити, читати, самостійно їсти. І не було в її голосі надмірної радості. Там була тверда віра, без пафосу, і це переконало.
Наступного тижня, коли ми приїхали в Рівне в реабілітаційний центр після інсульту «Благодаті», я вже не чекав нічого. Їхав, як їздять ті, хто втомився – з порожніми руками й порожнім серцем. Але коли я туди зайшов – я відчув, що тут все по іншому. Там не було запаху забуття, не було сірості, затхлості, байдужості. Повітря було чистим, свіже вимите, з легким запахом соснових ефірів і свіжозвареної кави. І люди там дивились в очі. Вперше за довгий час я побачив погляди, які не ковзали повз, не уникали мене, а навпаки вони тримали. Мене не спішили покласти на ліжко. Спершу довго питали. Про мої звички, болі, що люблю, що дратує, що дає сили. Потім зробили обстеження. І вже за кілька годин я лежав у чистій, світлій палаті. Там було тепло, але не задушливо. Біля ліжка тумбочка з дерев’яним верхом, пахуча, ніби з майстерні. І вид з вікна на дерева. Пам’ятаю, як довго я просто лежав і вдивлявся в ті гілки, ніби вони могли щось розповісти. І в мене вперше за багато тижнів з’явилось дивне відчуття – я ще існую, я ще в грі, я поборюсь за себе, я пройду реабілітацію після інсульту Рівному і все буде добре.
Реабілітація почалась вже наступного ранку. Усе було продумано. Кожен рух – під контролем. Поруч завжди була людина. Вони ніби відчували, коли я хочу зупинитись, коли боюсь, коли вже не можу, і саме в той момент знаходили слова, які не ламали, а підтримували. Я ніби знову вчився бути собою. Мене не ставили перед завданням «стати здоровим» – мене вели, поступово, поетапно. І кожен сантиметр прогресу там був перемогою.
Через тиждень реабілітації після інсульту у Рівному я вже сам сидів на ліжку. Через півтора тримав ложку, не проливаючи все на себе. Через два зробив кілька кроків уздовж поручнів. І всі ці дрібниці – те, що колись здавалось нормою – стали подвигом. Мене не хвалили надміру, не робили з цього шоу. Але я бачив, як медсестра непомітно посміхнулась, коли я вперше сам встав з ліжка. Як фізіотерапевт стишив хід, коли побачив, що я навчився ставити п’яту, не спираючись на носок. Це була реабілітація не тіла – це було повернення до себе. Без магії, але з турботою, яка іноді сильніша за будь-яку пігулку. Через місяць реабілітації після інсульту у «Благодаті» я дивився на себе в дзеркало й не впізнавав того, хто кілька тижнів тому лежав, дивлячись у стелю. В очах знову з’явився фокус. Я почав розрізняти запахи. Їжа знову мала смак. Світ перестав бути плоским.
«Благодать» стала для мене не центром реабілітації після інсульту. Вона стала місцем, де мені повірили тоді, коли я вже сам собі не вірив. І саме це зробило можливим те, чого я вже не сподівався – знову бути людиною, а не пацієнтом. Тож раджу усім, хто був у моїй ситуації – приїздіть у місто Рівне на вул. Володимира Стельмаха, 28a в «Благодать» https://pansionat-blagodat.com.ua/reabilitaczijnij-czentr-pislya-insultu-rivne-blagodat/ . Вас тут приймуть і допоможуть. До речі, можна спершу зателефонувати туди: (098) 859-68-72.