Я переїхав у будинок престарілих в Рівному «Благодать» і це мій другий дім!
Два роки тому я прийняв рішення поїхати у дім для престарілих. Я так вирішив сам, коли померла моя дружина. Я вирішив не зачинятись у собі, інакше б я просто сам пішов за нею. Мені тоді було 60 років, діти дорослі і працюють за кордоном і я просто не хотів залишати їх без батька, хоча у них у всіх давно свої сім’ї. Рішення знайти собі будинок престарілих у Рівному було майже спонтанним. І правильним. Бо я би, залишившись один, не приймав би ліки, я би нічого не робив. А у пансіонаті для престарілих за мною б доглядали. Але мені не повезло. Той будинок для людей похилого віку, який я знайшов спочатку і в який заселився на свою дурну голову, був просто жахливим! І жахливим – це ще м’яко сказано. Той перший пансіонат для престарілих, у який я вляпався, був справжньою дірою, з якої, якби не вчасно схаменувся, мене може вже винесли б не на своїх двох, а вперед ногами. Все виглядало наче й пристойно на сайті: біленькі стіни, усміхнені бабусі на фото, теплі слова про опіку, затишок, гуманність. А по факту – комора для старих тіл. Затхлий будинок для престарілих… Коли я тільки приїхав, мене зустріли з таким виразом обличчя, ніби я привіз їм ще одну проблему на шию. Не те щоб я чекав оркестру, але хоча б просте «Добрий день» без тієї кислої міни, як у вахтерки у 90-х. Заселили в кімнату, яка пахла вогкістю і якимись ліками, змішаними з потом. Сусід у кімнаті лежав і мовчки дивився в стелю, як вбитий. Я тоді ще не розумів, що це не тільки через старість, а й через загальну атмосферу цього будинку пристарілих – таку, що хочеться мовчати, щоб не сказати зайвого, бо нікому воно не треба.
Їжа то окрема історія. Я вже мовчу про смачне чи несмачне – мені після армії багато чого байдуже, але їсти холодну манну кашу з грудками на вечерю – це навіть не їжа, це знущання. Один раз я спитав у доглядальниці, чи можна хоча б гаряче, то вона буркнула щось про те, що «всім не догодиш» і пішла. І таких моментів було стільки, що я перестав питати. Просто ковтав, що давали, запивав водою з-під крану і думав, як довго я ще витримаю. Та найгірше це не їжа у тому пансіонаті для престарілих. І не кімнати. Найгірше – це відчуття, що ти став нікому не потрібним тягарем. Не людиною, а номером. Ранковий обхід – не як турбота, а як перевірка: дихає – добре, не дихає – прибрати. Тут реально найжахливіший догляд за пристарілими у Рівному та і напевно в всій країні. Тут ніхто не питав, як я себе почуваю насправді. Ліки давали за розкладом, але нікого не хвилювало, чи підходять вони мені. Один раз у мене було серцебиття таке, що думав – зараз гепнусь, а доглядальниця сказала, що у неї обід, і я можу «почекати пів годинки». Я тоді зціпив зуби і вийшов сам у коридор, де вперше за місяць захотів просто кричати – не з болю, а з люті. Люті на те, що я – не сміття, не покидьок, я чоловік, якому боляче, якому страшно, який просто хоче жити по-людськи. Я ж не обрав Хмельницький будинок престарілих, я не поїхав у будинок престарілих в Івано Франківську область за такі ж гроші, я залишився тут, дав шанс нашому місту. І що я отримав? Ну слів немає. Думаєте, що я там довго пробув? Та ні. Я дотягнув рівно місяць. Тридцять днів – це все, що я витримав у тому пеклі. Потім зібрав речі, набрав дочку – так, не хотів її турбувати, але вже не було вибору – і сказав що я звідси їду, бо я тут помру реально. Але я після того не зламався. Я злився, але не зламався. І коли повернувся додому, дав собі слово: якщо вже й шукати ще раз будинок престарілих у Рівненській області, то не довіряти першій-ліпшій рекламі, а шукати по-справжньому. Дивитись у вічі, нюхати повітря, говорити з людьми. І от тоді… тоді я дізнався про «Благодать» – https://pansionat-blagodat.com.ua/. Розкажу тепер про хорошу частину! Після того, як я виїхав з того жахливого місця, я кілька тижнів просто жив удома, майже не виходив, пив чай, слухав новини і дивився в підлогу. Діти дзвонили, питали як я, що я і я, як зазвичай, казав усе нормально, бо не хотів псувати їм настрій своїм буркотінням. Але я бачив по голосу доньки, що вона хвилюється. І сам знав, що довго так не протягну – я не створений для самоти, та й здоров’я вже не те. Ще місяць такого сидіння і або знову в лікарню, або в яму. Я це розумів. І тому зібрав себе до купи, відкрив ноутбук, і почав шукати може якийсь Рівненський геріатричний пансіонат. Шукав довго, не один день. Не по оголошеннях, а по відгуках. Писав у форуми, питав у незнайомих людей, читав усе – хороше, погане, середнє. І десь на третьому тижні натрапив на розповідь одного чоловіка, який описував пансіонат для престарілих у Рівному, під назвою «Благодать», який знаходиться на вулиці Володимира Стельмаха, дім 28a. І написано було не рекламно, не медом помазано, а просто, від серця. Про людей, які дійсно доглядають. Про затишок, про турботу, про повагу до старших, яку зараз не часто побачиш навіть у рідних. Спершу я, чесно скажу, скептично поставився. Бо після того, через що я пройшов – довіру назад не повернеш одним гарним словом. Але номер собі записав і вам тут напишу – (098) 859-68-72. І от на наступний день подзвонив. Просто щоб поговорити, дізнатися як у них там, який порядок оформлення в будинок престарілих і все таке. І от тут почалося те, що мене реально вразило. На іншому кінці не просто взяли слухавку. Вони слухали. Я сказав, хто я, трохи розказав свою історію, і там не поспішали мене кудись записати, не намагались одразу продати місце. Вони просто почали питати – як я себе почуваю, що мені важливо, чи є хронічні хвороби, чи маю я якісь звички. Та я з рідними так не говорив останнім часом, як говорив з тією жінкою з «Благодаті». От таким має бути приватний будинок престарілих! І тоді щось у мені клацнуло. Думаю, дай поїду, подивлюсь на власні очі. Я попередив, що приїду не дивитися фасади, а відчути, як там насправді. І вони сказали – приїжджайте коли хочете. І я приїхав. Що я побачив? Тепле, живе місце. Таке, де пахне борщем, свіжістю і – не смійтесь – людяністю. Мене зустріли, як людину. Посмішка – не для шаблону. Очі – не втомлені, не байдужі. Повели показати кімнати, кухню, територію, розказали про ціни за будинок престарілих. Там в кожному кутку – порядок, але не той холодний, армійський, а такий… домашній. І люди такі, як я. Одні читають, інші вишивають, треті просто сидять на лавці і мовчать, але не так, як у тій першій дірі, а мовчать спокійно, бо їм добре. Бо не тисне, не гнітить. Я посидів тоді у дворику з кавою, розговорився з одним чоловіком, Миколою його звати. Він був тут вже рік. І сказав просто: «Я сюди приїхав, бо боявся, що помру сам удома. А тут я живу. Не існую – живу». І от тоді я вже точно зрозумів – я хочу тут залишитись. Цей пансіонат це гармонія, це дім престарілих, у якому дійсно хочеться жити!
Заселився за тиждень, по своїх деяких справах відклав трошки, але то таке. Кімната у мене світла, простора. Сусіда не дали – я попередив, що люблю тишу. Прислухались, виділили одномісну кімнату. Харчування – п’ять разів на день! Не ресторан, звісно, але все смачне, свіже, і головне – нормальними порціями. Хочеш добавки – дають. Медсестра заходить щодня, тиск міряють, ліки дають вчасно, але без надмірного контролю. Якщо ти при пам’яті й можеш самостійно – то ніхто не лізе в душу, але завжди поруч, якщо треба. А ще наш дім престарілих проводить щось типу гуртків – хто хоче, може малювати, ліпити, співати навіть. Я не дуже в тому всьому, але от шахи зранку під каву – моя стихія. І знаєте, я до цього навіть забув, коли востаннє сміявся по-справжньому. А тут почав. Діти коли приїхали мене провідати, стояли мовчки з пів години. Потім донька сказала «Тату, ти виглядаєш краще, ніж ми». І я тоді зрозумів – я на своєму місці. Я не один і мені не страшно. Отак і живу у цьому будинку престарілих в Рівному. Два роки вже минуло. І хоч багато води утекло, одне знаю точно: «Благодать» – це не просто пансіонат для престарілих. Це місце, де старість не принижує. Де тебе не списують. Це місце де ти знову можеш бути собою.
А Новий рік у «Благодаті» – то було щось. Медсестри не просто ходили в халатах, а були у святкових шапках, з новорічними стрічками. Хтось увімкнув тиху музику – не оце сучасне, а старі пісні, ті, що ми ще з молодості пам’ятаємо. І воно якось одразу стало тепліше на душі, ніби я не в будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів, а я вдома. Після обіду нас зібрали у спільній залі – з гарною ялинкою, свічками на столах, кольоровими серветками. І почалося справжнє свято. Спочатку прийшли діти з якогось місцевого гуртка – співали, розказували вірші. Маленькі, щирі, трохи збентежені, але такі справжні, що у декого з бабусь навіть сльози покотились. Потім персонал організував сценку – проста, трохи наївна, але від серця. Ми сміялися, навіть ті, хто зазвичай завжди мовчить або сидить із кам’яним обличчям. Ніби щось у всіх відтаяло. На стіл поставили повно страв – салати, гаряче, запечене м’ясо, домашні пляцки, узвар. І що важливо – все свіже, смачне, з любов’ю. А ще кожному з нас вручили маленький подарунок: комусь теплі шкарпетки, комусь шоколадку, комусь мило в гарній коробочці. Але головне – кожен пакуночок був із листівкою, написаною від руки. Не надрукованою, не шаблонною, а справжньою. З побажаннями. І от саме це вразило найбільше. Ну от який будинок престарілих ще таке може? Я думаю ніякий. До речі опівночі ми не спали, як то бувало раніше. Нас вивели на веранду – закутали, хто мерз, і видали бенгальські вогні. І ми стояли під небом – тиша, трохи снігу, вогники в руках. Хтось мовчки дивився в небо, хтось шепотів побажання, хтось тихенько плакав. Я стояв і думав: життя хоч і б’є, але ще триває. І я все ще в ньому. І, головне, я тут – не чужий, не зайвий. У цьому домі є людяність. І саме в такі миті її особливо гостро відчуваєш.
Сподіваюсь, було приємно читати і звісно чекаємо вас у нашу сім’ю!